Мене аж пересмикнуло з люті.
– Не роби головної помилки молодості, не суди надто поспішно про людей і речі. Можу сказати, що незабаром мій автомобіль не здаватиметься тобі смішним.
Тим часом ми проминули село Вепр і виїхали на вузьку греблю, що сполучає острів Буковець з материком. Ми побачили широку затоку з кількома водними причалами, де стояло на якорі кільканадцять досить великих яхт і навіть два річкових катери. Я помітив також пришвартовану до берега білу яхту Вацека Краватика. Що вони могли тут робити?
Бронка вказала мені на ятку з пивом, яка стояла при в'їзді з греблі на острів. Відразу ж за будкою простягся низький, невеликий лісок. А за ліском – селище кольорових кемпін-гових будиночків якогось ольштинського підприємства.
– Сховаю машину в ліску, – сказав я Бронці. – Щоб Чорний Франек не злякався. Ти сядь тут недалечко і чекай на нього. Я прогулюватимусь поблизу й, коли побачу вас обох, підійду.
Надходив полудень, хмари розбіглися по небі, сонце добряче припікало.
Черга біля ятки була чимала, але мені відразу впала у вічі знайома постать. Біловолоса Едіта з яхти Вацека Краватика купувала в ятці цигарки.
Я вирішив розіграти випадкову зустріч. Побіг на берег затоки і звідти попрямував до ятки.
Ми стрілися на половині дороги. Побачивши мене, Едіта впустила з рук чотири пачки цигарок.
– Добрий день, – сказав я ввічливо, нахиляючись і підбираючи їх із землі.
– О господи, – шепотіла вона злякано. – Ви теж тут? Це справді ви?
– Я, власною персоною, – відповів я, знову ввічливо кланяючись.
Уже в першу зустріч з нею я впевнився, що вона дуже наївна. «А що, як мені пощастить здобути в неї якусь цінну інформацію?» – подумав я.
Вона справді перелякалася, побачивши мене, це видно було з її обличчя. Однак за мить той страх минув, поступившись місцем такому ж щирому гніву.
Вона тупнула ногою.
– Таки Вацек правду казав: ви стежите за нами. А навіщо, скажіть, будь ласка? – вона взялася руками в боки. – Яке ви маєте право за нами стежити?
Я безпорадно розвів руками.
– Присягаюся вам, що це неправда. Я опинився тут, бо розшукую на Буковці Чорного Франека.
– У вас щось пропало?
– Угу, – збрехав я.
– То вам нема чого тут робити. Ви повинні їхати до міліції в Ілаві. Сьогодні вранці міліція влаштувала тут облаву на бешкетників та волоцюг і забрала отого Чорного Франека й Романа. Вацек і Януш теж поїхали до Ілави.
– Яхтою? – здивувавсь я, тому що бачив яхту, пришвартовану до берега острова.
– Ні. Вацековим автомобілем. У селі Вепр він поставив свою машину у якогось селянина.
Авжеж, це не спало мені на думку. Звичайно, Вацек Крава-тик мав не тільки гарну яхту, але й автомашину.
– Я вже знаю, чого вони поїхали до Ілави. Чорний Фра-нек обіцяв їм знайти того, хто вкрав карту, – сказав я.
– Ні. Вони поїхали в Романовій справі.
– Навіщо Вацекові Роман? – здивувавсь я. Тільки тепер у ній прокинулась підозріливість.
– Чого ви питаєте про це? Вацек заборонив мені розмовляти з вами. Ви нічого не дізнаєтесь від мене. Нічого! – крикнула вона.
– Але ж я нічого не хочу дізнаватись, – запевнив я її. – І повинен уже йти, вибачте.
Кажучи це, я ввіпхнув їй до рук пачки цигарок, чемно вклонився і попрямував стежкою до ятки з пивом.
– Їдемо, – гукнув я до Бронки і пішов до самоходу.
– Що сталося? – здивовано допитувалася вона, біжучи за мною. – Ви вже не хочете зустрітися з Франеком?
Я втягнув її в машину, ввімкнув мотор.
– Чорний Франек в Ілаві. Його заарештувала міліція. Вона затулила обличчя долонями.
– Я знала, що так скінчиться, – промовила з розпачем. – Тепер він розплатиться за всі провини ватаги.
Мене охопила злість.
– Авжеж, – глузливо сказав я, – сам Франечок невинний. Це тільки погана ватага чинила неподобства біля озера. А це, бува, не той Чорний Франек верховодив у тій ватазі? А тоді, коли зчиняли бешкети, забивали вівцю на острові, крали балони з газом, то не думали про відповідальність перед законом?
– То ви не допоможете йому? – Вона відняла руки від обличчя, стиснула губи.
Я не відповів. Удав, що заклопотаний їздою по грунтовій дорозі. Попереду кільканадцять кілометрів такої важкої дороги через Гублавки, Ульпіти, аж до Корчмиськ, звідки до Ілави вело асфальтове шосе.
– Куди ми їдемо? – спитала знову Бронка.
– Назустріч пригодам, – відповів я безтурботно.
– Я не хочу ніяких пригод. Не вірю ні в які гарні пригоди. Я хочу повернутися додому, перепрошу батьків і в наступному році візьмуся за науку. Коли б тільки якось допомогти Франекові… Адже ви не кинете його? – спитала вона благально.