Я зневажливо махнув рукою.
– Я якось дав собі з ним раду. Може, таки мої методи кращі?
– Що ви хочете сказати? – пожвавішав Баська.
– Невже ви… – зацікавився Телль.
– Ні, ви жартуєте, – буркнув Яструб.
Я підвівся з трави й показав на автомобіль, що стояв на галявині.
– Там сидить Чорний Франек, – мовив я скромно.
Всі як один подалися до машини. Але на півдорозі я їх зупинив.
– Спокійно, хлоп'ята. Я взяв Чорного Франека в полон, якщо так можна сказати, і вчиню над ним суд і визначу йому покарання. Власне, він не крав човна й не нищив ятера. Тоді його вже не було у ватазі. Моя розвідка повідомила мене, що тепер у ватазі верховодить якийсь Роман, стократ небезпечніший за Чорного Франека. Романа можна знайти на білій яхті, що стоїть біля острова Буковець. Яхта належить Вацекові, прозваному Краватиком, бо його мама має крамницю з краватками в павільйонах на Маршалковській.
– О господи! Ви все знаєте, – здивувався Баська. Телль гордо поглянув на своїх колег.
– Я ж казав вам, що пан Самоходик незвичайна людина. Ви не дуже вірили мені. Казали, що він уникає бійки з ватагою, бо не хоче їй перешкоджати. Ну й що? Хто спіймав Чорного Франека? Хто має таку докладну інформацію про ватагу?
Яструб глянув на мене захоплено, але трошки недовірливо.
– А може, ви знаєте також, де таємний табір ватаги? – задав він каверзне запитання.
– Напевно не знаю. Але можу визначити район.
– А ви нам його не вкажете? – спитав Яструб, сподіваючись, що, може, я все-таки розкрию їм якийсь секрет.
– І навіть допоможу вам відшукати табір і розгромити ватагу. Проте, з певною умовою.
Їх смутило і водночас дратувало те, що Чорний Франек сидить у моєму самоході. їм хотілося підійти ближче до автомобіля, зачепити хлопця, може, навіть трохи подрочити його. Їм у голову не клалося, що цей їхній невловимий досі ворог сидів у машині як мій друг.
– Як ви його спіймали? – похмуро спитав Яструб. – Мабуть, довелося зв'язати?
– Він слухняно й чемно сів у машину.
– Ох, пане Томашу! – тільки й вимовив Телль. Але в цих словах звучала гордість, що я виявився таким, як він розповідав своїм друзям гарцерам. І трохи заздрощів, що я зробив те, чого вони не змогли.
– Справа тільки в методі, – скромно пояснив я. – Мій метод переконування виявився ефективнішим за ваш.
А коли ми, нарешті, посідали на траву, – хлопці, втупившись у машину, – я запитав Телля:
– Ти не бачив Чоловіка з рубцем?
– Ні…
Тепер зітхнув я, бо неприємно дізнаватись, уже вкотре, що мудрі розрахунки і передбачення не сповнились.
Я розповів їм про Вацека Краватика, Бороданя, Романа, про таємничу рибальську карту. Змалював пригоду, що' сталася по дорозі з Ілави й скінчилася запискою Лисячої Шкурки.
– Розв'язати загадку цієї карти для мене так само важливо, як для вас упоратися з бешкетниками на Озерищі. Ви допоможете мені зазирнути в ту карту, а я допоможу вам приборкати ватагу.
– Згода! – вигукнули вони в один голос. – Замість однієї будуть дві пригоди. Може, в тій карті справді криється якась велика таємниця? Вони хотіли дати за неї п'ять тисяч злотих, це таки підозріло.
Телль по-діловому спитав:
– Яке наше конкретне завдання? Трохи подумавши, я відповів:
– Я приїду до вас завтра, і ми разом вирушимо на Пласке озеро.
Ми попрощалися, сказавши: «Будь напоготові!», і гарцери повернулися до табору, а я до самохода.
За хвилину я плив озером до мису Судака.
Наставав вечір – теплий, тихий. Озеро, звичайно таке рухливе, мов живе, тепер здавалося мертве. На ньому не було й хвильки. Вода застигла, як величезна калюжа розтопленого олова, і там, де падало проміння призахідного сонця, воно палало мов жар.
Але до ночі було ще довго. Тому я вирішив хоч на кілька хвилин випливти на Пласке озеро і подивитись, який воно має вигляд. Ніколи ще я не був на ньому, знав його лише з докладної карти.
Чому його назвали Пласким? Хіба бувають озера не пласкі, горбкуваті чи похилі? Взагалі, чому його вважали чимсь окремим, хоч воно сполучалося з Озерищем перешийком завширшки сто метрів?
Випливаючи з Озерища на Пласке озеро, хтось, не обізнаний з картою, взагалі не помітив би, що опинився на іншому озері. Ось Озерище раптом звузилося на короткому відтинку, так само, як не раз звужувалося біля Ілави, а потім знову розливалася широка водяна гладінь з багатьма островами й острівцями. Може, на якомусь із них табір Романової ватаги?
– Обережно, там сітки, – сказав Чорний Франек, коли я хотів був повернути вздовж східного берега. – Порвете їх або зіпсуєте гвинта.
Це були не сітки, а величезний ятір. Убиті в мілке дно гілки зазначали його кінці, на воді лежало кільканадцять буйків, які утримували ятір на певній глибині.