Разом із тверезістю навалилася апатія. Мозок розучився самостійно виділяти дофамін, і життя зробилося, як недосолений перловий суп. Ніщо не торкало, нічого не хотілося, буденні людські розваги — пивка попити, з’їсти піцу, сходити з Мариною на ковзанку, подивитися нову комедію,— видавалися апогеєм нудоти. Я постійно думав про те, як нікчемно ми живемо: робота, метро, дім, мовчазна вечеря, механічний секс. Проте я намагався не демонструвати відразу до життя, і Марина виглядала вдоволеною. Їй здавалося, що життя потроху налагоджується. Я приходив вчасно, завжди тверезий, навіть на роботі не пив, проводив вихідні з нею, ми будували якісь плани, обговорювали поточні справи, її справді тішила моя трансформація у звичайного чоловіка.
Здався я вже за тиждень. З’явилися такі-сякі гроші, і я набрав знайомий номер. Уся моя боротьба з залежністю, все це самообмеження, котрим я так хизувався в той нудний тиждень,— виявилися фікцією. Що ми шукаємо в наркотиках? Легкості. З наркотиками все стає простішим — ти сам, твої думки, спілкування, структурування часу. Навколишній світ відпускає твою горлянку. Але спочатку, тільки спочатку. Потім, коли кайф скінчиться, світ поверне всі твої кайдани, будь певен.
На дзвінок Саша не відповів і не передзвонив. Минуло ще два дні. За цей час я набирав його номер разів десять, кожного разу подовгу слухаючи пісню Дельфіна «Без нас», що стояла в нього замість звичайних гудків. Я знав цей прикол. Він міг ігнорувати когось місяцями. З деякими взагалі обривав будь-яке спілкування. Залишалося гадати, в яку категорію потрапив я. Врешті-решт я не витримав і почвалав після роботи до нього на Отакара Яроша. Дзвонив довго, ніхто не відчиняв. Я трохи помикався перед дверима і поїхав додому. Насправді він міг не бувати тут неділями, бо мав дві чи три квартири, і ніхто достеменно не знав, у якій саме він живе.
Дивно, але після цього візиту я заспокоївся, навіть вирішив вважати зникнення Саші чимось на зразок особистого досягнення у боротьбі із залежністю від дурі — наче перервати стосунки з ним було виключно моїм рішенням. Узагалі я міг би якось розшукати його, якби насправді цього захотів: навідатися у кіоск до карлика Германа, перехопити в університеті Соню Купер, вийти на Сашу через Іллю, тобто товариша Дванадцять. Однак нічого з цього я не робив — «тримався». Парадоксально, але в ті дні я почав вважати себе волевою людиною. Навіть смішно згадувати, яким я був наївним. Якби раптом Саша з’явився із пакетиком фену, я навряд чи протримався довше чотирьох секунд. Дур міцно тримає тебе за яйця, тому ти ніколи не можеш бути певен, що припинив назавжди. Одна затяжка, одна доріжка перекреслюють десять років суцільної тверезості.
Легко триматися, коли ніде взяти, або коли це пов’язане з такими ризиками, що самі ці ризики відбивають будь-яку охоту. І майже неможливо, коли в полі твого зору з’являється така людина, як Саша. В якого є все — лише руку простягни і обирай: гідропоніка, шишки, екстазі, амфетамін або будь-яка їхня комбінація, або взагалі щось новеньке. Наркотики — це єдиний у світі товар, котрий не потребує реклами.
Тверезість дала-таки плоди. На третьому тижні меланхолія почала мене відпускати. Я зробився бадьорим, зібраним, вдумливим, навіть активним. Записався до тренажерного залу. Перестав спізнюватися на роботу. Вчасно ходив на суди. Вчасно здавав редактору матеріали. І навіть знову почав читати книжки...
2
— Документ під назвою «Любий...»,— сивий перехилився через стіл до секретаря, той пошепки щось підказав.
— «Любий дайєрі»,— виголосив суддя після паузи.— Українською — «Любий щоденничок». Вибачте, особисто я вивчав німецьку... Отже, зачитується щоденник Штос Наталії Володимирівни. Свідки Купер, Борисова, Штос і Красиневич упізнали почерк громадянки Штос у цьому документі. Суд продовжує розгляд зі сторінки двадцять вісім.
І сивий почав неквапливо зачитувати:
— «19 січня. Я не можу сказати про що думає Це людина, яка є, і в той же час наче немає. Коли я зустрічаюся з ним, у мене виникає відчуття, ніби я сиджу віч-на-віч з привидом, ніби я одна його бачу, а всі інші — ні. Немовби він не існує для їхнього світу. Але ж навпаки — існує, ще й як».
Сивий перегорнув сторінку:
— «2 лютого. Мама впевнена, що я роблю успіхи в живопису, їй сподобалася моя „Риба у хаосі“. Тільки вона каже: „Ти така весела, а твоя риба така сумна“. Не знаю, чи можна мене вважати веселою, я, скоріше, як то кажуть, компанійська. Чому люди такі, як є, іноді питаю я себе. Їм усього забагато і всього мало. Втім, я би хотіла зробити виставку своїх робіт, можливо, у Нью-Йорку. Батькові не сподобається ні „Риба“, ні „Садок з ромашками“, він узагалі вважає, що я займаюся дурнею. А що не дурня, скажіть мені? Що з так званих „важливих справ“ не дурня? Що треба робити замість того, щоб малювати „Садок з ромашками“? Заробити мільйон? Зайнятися йогою? Жерти антидепресанти? Кожного дня після шостої вештатися по дому, наче примара, з келихом коньяку? Їздити на ідіотські прийоми, де повно людей, які за все життя не вимовили ні слова правди? Все дурня, тату. Все у цьому світі — одна величезна космічна дурня. А „Садок з ромашками“ хоча б декому подобається.
15 лютого. Ця людина по-справжньому лякає. Навіщо йому такі знайомі? Якщо існує пекло, його обслуговуючий персонал виглядає саме так. Я могла б уже зібрати власну кунсткамеру з цих типажів, розвісити по стінах їхні пики, наче кабанячі голови, і дивитися вечорами в їхні мертві скляні очі...»
Суддя видихнув і почав читати розмірено, навіть трохи співуче:
— «12 квітня. Марина-риба. Марина була великою балухатою рибою, знала, що вона є риба, і відчувала себе такою. Вона пускала бульбашки, ворушила зябрами та плавцями й рухалася в своєму мокрому і слизькому середовищі. Саме там їй було максимально комфортно. Спочатку задля перевірки (чи риба вона?) Марина намагалася говорити, але нічого не виходило, засвідчуючи той факт, що Марина дійсно є рибою.
Господарі тримали її в акваріумі з грубого зеленого скла, тому навколишній світ здавався їй трохи зеленкуватим. Життя її виявилося дуже довгим. Вона відчувала, як неквапливо спливає час її статечного, спокійного риб’ячого існування, і єдиним, що вносило до нього якесь розмаїття, було мигтіння розмитих постатей Господарів за склом. І хоча життя Марини-риби могло комусь здатися нудним, насправді воно таким не було. Марині подобалося жити у своєму природному середовищі, ні від чого не страждаючи, ні до чого не прагнучи — і так було довго, дуже довго, може роки, може, навіть, десятиліття.
Втім, часом вона задавалася питанням: яке несамовите сплетіння обставин і генів змусило народитися рибою, а не Мариною з міста Сімферополя? Але риб’яче життя було схожим на велике простирадло, і воно повільно обгортало її. Вона їла крихти, які їй кидали, бачила мерехтіння світла і, може, намагалася б нерестувати, якби її випустили в річку. Їй часто снилася річка: бризки, плескіт, нетверезі чоловіки на березі, що ухкають й стрибають у воду „бомбочкою“, веселі діти, дівчата в купальниках, серпневий ковток свіжого повітря, чудовий і безмежний надводний світ,— одне слово, всі ті речі, що у певній сукупності здатні скласти як людське, так і риб’яче щастя.
Але в один зі своїх однакових днів Марина раптом помітила, що води в акваріумі стає менше. Спочатку вона відмахнулася від бентежної здогадки, однак час її тільки підтвердив. Згодом Марині довелося визнати, що вода, хоч і повільно, кудись витікає, і відбувається це досить давно. Спочатку вона навіть не усвідомила весь жах свого становища, проте врешті-решт їй довелося визнати очевидне: комфортне, мокре, слизьке, єдине придатне для її існування середовище повільно, але безповоротно зникає!
Це відкриття отруїло життя Марини-риби. Щоранку вона прокидалася після свого риб’ячого сну і думала лишень про одне — скільки води зникло за ніч. Вона ще сподівалася на Господарів — невже вони рано чи пізно не помітять витік, не усунуть його, не додадуть в акваріум такої потрібної їй води. Втім, їхні зеленкуваті фігури часом з’являлися, але ніхто нічого наче не помічав. Марина, як могла, намагалася привернути увагу Господарів: хлюпотіла, підіймалася до поверхні, але вона була дуже неповороткою рибою, і всі намагання не мали успіху.