Як вони могли не помітити, що вода ось-ось зникне, прирікши її на стражденну смерть? Чому, поринувши в свої буденні справи, не бачили страшну риб’ячу трагедію?
Життя Марини відтепер стало геть іншим. Спокій зник назавжди, змінившись сумішшю паніки, страху, депресії і відчаю. Вода виходила, і змінити це було неможливо. Нарешті її залишилося стільки, щоб ледве вкрити її тіло. Кожен день міг стати останнім, але Марина чітко вирахувала — післязавтра вода скінчиться, і вона помре.
Потім настала доба, до краю сповнена болю, коли вона, лежачи на боці в кутку акваріума, здригаючись, жадібно ковтала залишки вологи. Кожна краплина відтепер стала величезною, майже казковою коштовністю. Страшенно пекло висхлий правий бік, нестерпно свербіла луска. Кожна секунда життя перетворилася на муку. Води не було зовсім. Марина вмирала повільно, кожну секунду відчуваючи наближення смерті, і нічого не могла вдіяти — тільки вмирати. Наступного дня все її тіло остаточно висохло, біль зводив майже зогнилі, нікчемні тепер зябра. Вона спробувала повзти мулистим дном акваріума до залишків дорогоцінної вологи, але на це в неї вже не було сили. Нарешті Марина остаточно застигла нерухомо. Тепер лише довгасті, розмиті тіні до всього байдужих Господарів відбивалися в її налитих кров’ю, осклілих очах...»
— Усе,— виголосив сивий.— Далі лише чисті сторінки.
Зависла тиша. У залі сиділи лише кілька людей, та й колегія засідала сьогодні у скороченому складі — без чорнявого судді. Той самий сумний чоловічок у розтягнутому светрі — здається, саме на нього записи Наташі Штос справили найбільше враження,— помітно посірів і деякий час тримав рота відкритим — наче так само, як Марина-риба, намагався вхопити зябрами ковток життя. У залі й насправді було задушно, але ні про яке життя навіть мови не було. Підсудний Захарченко начебто дрімав: чи то упокорився власній долі, чи, навпаки, поклав усі надії на свого адвоката.
— В учасників процесу є питання? — підвів очі сивий.— Прокурор?
Прокурор важко піднявся:
— Ваша честь, сторона обвинувачення уважно ознайомилась з документом і не знайшла в ньому нічого, що могло би пролити світло на обставини злочину. Може, краще читати вибірково, тому що розгляд справи дуже затягується. Інших питань немає, ваша честь.
— А ми вже закінчили. Це все. Адвокат?
— Нема питань, ваша честь.
— У членів колегії є питання?
Жінка з колегії енергійно замотала головою, наче злякалась, що у судді може виникнути підозра щодо того, що у неї дійсно виникло якесь питання. Почувши якийсь дивний звук, я підняв голову. Сумний чоловічок схлипував. Його пожмакане личико склалося в дитячу гримаску, підрізана навскіс чілка комічно колихалася.
Сивий суддя подивився питально:
— Це ж... це ж...— пробелькотів чоловічок.— Як., як же... Як же ж так — нема питань?.. Це ж... ви якось той...
Він раптом криво й непритомно скочив з місця, мало не перекинув стілець, метнув у зал заплаканий погляд, знову пробелькотів щось непевне і прожогом кинувся до бічних дверей.
Сивий суддя зморщився, ніби скуштувавши гірчиці, але тут же автоматично набув офіційного вигляду.
— Суд, порадившись на місці, оголошує перерву. Засідання відновиться завтра о десятій ранку,— оголосив він, хоч ні з ким і не радився. Після чого також піднявся і залишив зал.
Усі шукають Сашу
1
звонить телефон... Я випірнаю з дикого чорно-білого сновидіння, в якому нічого такого не відбувається, але все одно чомусь нестерпно страшно. О пів на четверту ранку. Марина сонно мурмоче, тягне до себе простирадло і повертається на інший бік. Я вимикаю звук і шкандибаю в трусах на кухню, липкий і холодний після вечірньої субфебрильної температури.
Незнайомий номер продовжує наярювати... Ніколи не відповідай на дзвінки з незнайомих номерів! Особливо о пів на четверту! Все ще не розуміючи остаточно, сплю я чи ні, все ж таки приймаю виклик. — Алло! — промовляє жіночий голос.— Спиш?
Та ні, бля, караоке співаю! Що ще можна робити у такий час?
— Привіт! Упізнав? Це Соня.
Я розтираю опухлу від сну пику:
— Привіт, Соню... Ти взагалі в курсі, котра година?
— Виручи мене!
— Що сталося? — схоплююся я.
— Ні, не зараз. До мене завтра мати приїжджає. Ти б не згодився зіграти роль мого хлопця? Вкрай необхідно! Я тобі все поясню! Під’їжджай на Південний вокзал о третій — там і зустрінемося. Запиши мій номер! Буду дуже вдячна. О третій на Південному, тільки не забудь. Чао-какао, журналісте!
Пішли короткі гудки — вона навіть не дочекалась відповіді. Розпорядилася. Віддала наказ.
Ранком я вирішив, що вона мені наснилась, але виклик зберігся в прийнятих.
2
На роботу я не пішов: подзвонив і збрехав, що захворів. Воно й справді майже так і було: не виспатися — наполовину захворіти. Часи були докризові, тучні, в роздутому штаті агенції завжди знайдеться, ким мене підмінити.
У фотосалоні, де працювала Марина, подібним лібералізмом навіть не тхнуло, тому вона поїхала на роботу. Протягом ранку я дивився музикальний телеканал, де без зупинки витанцьовували африканські американці, вимахуючи руками так, ніби уявними шаблями рубали уявних червоних. Ці бадьорі чорношкірі томно крутили баранки витончених спорткарів, дзвеніли золотими ціпками, ляскали вимучених білих блядей по блідих кістлявих дупках... На чорних обличчях читався воістину байронівський сплін — наслідок пересичення дефіцитними життєвими благами; вони навіть пістолети тримали з відсутнім виглядом, як щось малоцікаве.
Щасні, успішні та високооплачувані агітатори глобалітарного світу, практики соціал-дарвінізму, вони демонстрували мільйонам інших чорношкірих, нещасних і неуспішних, що рівність можливостей насправді існує, що кожному, кінець кінцем, буде віддано по заслузі. Розбагатій або здохни! Яка різниця, скільки тисяч здохло, якщо той один розбагатів?
Я згадав Патріка, і мені закортіло ще раз навідатися до Сашиного світу з його наркотиками, веселощами та загальною легкістю.
О другій я вийшов з дому, щоб зустрітися з Сонею Купер на вокзалі. Соня — перепустка в Сашин світ. Вона точно знає, де він є! Я навіть собі не признавався, але мені більшою мірою хотілося побачити Сашу, ніж допомогти Соні у її дрібних авантюрах. Я встиг вийти з двору, обійти дев’ятиповерхівки, пройти ще метрів сто і випити кави біля кіоску. Я вже перебігав дорогу, коли біля мого коліна пригальмував чорний хижак. З салону висунулася рука і покивала мені вказівним пальцем. Майнула ейфорійна думка, що це Саша, але ж машина інша — «Porsche Panamera».
Тоноване скло трохи опустилося. Серце впало у поясницю.
— Залазь,— наказав Біс.
Я завагався.
— Не примушуй повторювати, преса.
Я пригнувся і, відчуваючи бридке напруження, заліз у салон. Цього разу Біс виглядав майже строкато: синій піджак божевільного шиття з етнографічними візерунками, рожева сорочка зі стоячим коміром, золотий ціпок, браслет, золота печатка з величеньким черепом, здоровенні димчасті окуляри і шалено вискоблені щоки: він нагадував скоріш бразильського сутенера, аніж офіцера української міліції. Невже він так ходить на роботу? Чи йому вже не потрібно туди ходити?