Але це буде за десять років. Сьогодні ж, у четвер, о сьомій тридцять, вісім поверхів відділяють тебе від остогидлої марноти січневого світу. Ти спокійно допиваєш каву, стильним щигликом відправляєш недопалок в останній політ, повертаєшся під ковдру, пробуджуєш свою діву поцілунками і трахаєш її, напівсонну, вдихаючи аромат пропотілого дівочого тіла, і робиш це по-різному, як тобі тільки заманеться. Це особливий вид сексу — ранковий.
— З тобою все норм? — спитала Соня.
Переді мною були тільки її очі, лише потім виникла вона вся. Мана відлетіла. Я опустив торби, відчуваючи, як ломить плечі.
— Туди! — скомандувала Соня.— В мене тут прибрано, як бачиш...
— Ну...— я ще тупцяв біля сумок.— Я, мабуть, вас залишу...
— Ні в якому разі! — Ніна Іванівна вже метушилася біля столу.— Данєчко, не чуди, я тебе голодного нікуди не пущу! В мене тут варенички, домашні... Рибка... Салатики... Зараз розігріємо... Доню, є фартух?
Соня знайшла фартух і раптом посміхнулася мені, наче підбадьорювала.
— Ти сідай, Даню...— клопоталася Ніна Іванівна.— Не стій... Зараз усе буде...
Вона схопила каструлю з варениками і побігла у кухню. Як тільки вона вийшла з кімнати, ми з Сонею переглянулися.
— Де Саша? — спитав я, намагаючись, щоб це виглядало «ненав’язливо».
Соня меланхолійно махнула на мене крихітною долонькою з тонкими пальчиками:
— Усі шукають Сашу. А Саші нема. І я єдина людина, яка не бажає його бачити.
— Чому?
Соня стиснула губи:
— Тому що він — мудак!
— Хіба це новина? То де він?
— Який же ти жалюгідний! — скривилася Соня.— Що, нетерпець вбитися? Краще радій, що він не з’явився!
Повернулася з кухні Ніна Іванівна. На столі розквітли апетитні домашні страви: вареники з м’ясом, капустою і картоплею, жарена риба, млинці з лівером і варенням, майонезні салатики, кабачки, сметана. З однієї з сумок перекочували на стіл два літри домашнього червоного вина у баклажці з-під коли. Ми всілися за стіл. Задзвеніли келихи. Після другого Ніна Іванівна розчервонілася.
— Данєчко...— спитала вона, заглядаючи мені в лице змокрілими від емоцій очима.— Соня тебе не ображає?
— Мамо! — Соня обурено махнула виделкою з кабачком.
— Не ображай Даню, він гарний хлопчик. Вона у нас врєдна, дуже балувана...
— Мам!
— Ми не сваримося,— я поступово входив у роль.— Вона хороша...
— Це на неї не схоже! — дивувалась Ніна Іванівна.
— Мамо! — шарілася Соня.— Зараз ти нарозказуєш, і цей також від мене втече!
— Доню, він тебе любе, це ж видно!
Я посміхався, наче олігофрен, підливаючи й підливаючи всім, щоб згладити незручність. Після двадцяти хвилин такої світської бесіди у Соні запілікав мобільник. Вона витерла губки серветкою: «Я на хвильку...» — і вискочила з кімнати. Ми залишилися віч-на-віч із захмелілою матусею Соні Купер, свідка у справі про вбивство Наташі Штос. Чи міг би я щось подібне уявити, коли вперше побачив її в суді?
— А розкажіть мені про Соню,— зненацька попрохав я Ніну Іванівну.— Яка вона була в дитинстві? Зовсім не уявляю її маленькою...
Ніна Іванівна замислилася.
— Ой, Данєчко, вона у нас невідомо в кого. Очі татові, носик мамин, а характер...
Вона підперла підборіддя рукою, її очі ще більше зволожились.
— Дуже метка була,— почала здалеку Ніна Іванівна,— наче хлопець... Бігала, лазила по деревах, навіть рогатку їй хтось зробив... Правда, і в ляльки теж гралася... Розсаджувала їх за столом і грала в школу, мріяла стати вчителькою... Навіть класний журнал вела і ставила їм усім двійки або трійки з мінусом... Ніхто в неї ніколи не справлявся... Я кажу: «Доню, постав хоч комусь „чотири“», а вона мені — «Мамо, вони всі просто дурні ляльки»... Ще дуже любила їх карати, ставила по черзі в куток...
Я наливав, ми випивали.
— А що вона любила робити більш за все? — допитувався я.
— Вона дуже товариська була... І зараз така... Кожного літа ми возили її в дитячі табори. Є діти, яким важко в колективі, а вона, навпаки — дуже швидко зі всіма сходилася і одразу починала верховодити... Завжди у неї з подружками були якісь секрети...
— А яка в Соні була улюблена книжка?
— Ой, книжки вона взагалі не любила. Я у дитинстві читала їй казки, так вона вже тоді казала: «Мамо, це все неправда». Їй більше подобалося слухати про те, що відбувається у справжньому житті. В неї з літератури трійка була, доводилося силкувати, і то вона не читала, а хтось із подружок їй зміст переповідав... Ти тільки на неї не ображайся! — раптом сполохнулася Ніна Іванівна.
— А навіщо мені ображатися?
Ніна Іванівна дуже обережно добирала слова:
— Ну, вона, знаєш, може щось утнути... І потім ні за що не вибачиться... Ніколи не вибачається, навіть не чекай від неї... Був випадок у таборі...
Вона замовкла. Вочевидь, зрозуміла, що бовкнула зайве, і зараз намагається якось викрутитися.
— Розкажіть, будь ласка! — попросив я, і дуже вчасно, тому що Ніна Іванівна, судячи по обличчю, вже збиралася з’їхати з теми.— Я ж за неї хвилююся... Будьте певні, я нікому ні слова!
Ніна Іванівна ще подумала, хильнула червоненького, притишила голос і почала:
— Їй тоді було років десять. І в неї була подружка Свєта, і за ними ще Танька бігала, як хвіст, на два роки молодша... Тож вони зі Свєтою якось пожартували над цією Танею. Дуже погано пожартували. Потім приїжджали батьки дівчинки, розбиралися. Ми Соню тоді суворо покарали, привели її до Тані та й кажемо перед усіма: «Соню, ти підмовила Свєту, і ви дуже погано вчинили з Танею. Хіба тобі не соромно? Вибачся!». І що з нею не робили — ні в яку! Так і не вибачилась, уявляєш? Мовчить, ані пари з вуст! Потім три тижні ні з ким не розмовляла — наче це ми винні, а не вона! От і зауваж: якщо вона щось скоїть, а потім з тобою заговорить,— то це все одно, що вибачення... Більшого й не жди.
— Що ж вони тоді накоїли?
Ніна Іванівна відклала виделку, зачепила келих, той хитнувся, але не впав. Вино хлюпнуло на скатертину, розлізлася пляма. І я зрозумів, що якою б огидною не була та історія, вона її розповість, тому що ніколи цього нікому не розповідала.
— Вона підмовила Свєту,— почала Ніна Іванівна стиха,— і вони розповіли Тані, що за табором, під старим дубом закопана баночка з чарівним напоєм... І хто її знайде і скуштує той напій, потрапить у країну ельфів... Навіть карту намалювали... Таня довго шукала по тій карті, нарешті знайшла, викопала ту баночку і випила... До останньої краплини... А насправді вони в ту баночку напісяли, уявляєш? А потім ще й розповіли всьому табору, що там було насправді. Над дитиною всі знущалися, вона була у такому розпачі! Вона ж вважала цих негідниць кращими подругами, а ті її так образили... Ми Соню після цього забрали з табору, відвезли до бабусі в село... Тільки я тебе дуже прошу: не кажи їй, що я тобі розповіла, бо вона ні з тобою, ні зі мною рік розмовляти не буде...
Жінка намагалася ще щось додати, але не встигла — повернулась весела Соня, спіймала мамин погляд і миттєво насторожилася:
— Про що ви тут говорили?
— Ніна Іванівна розповіла, як ти ставила лялькам оцінки,— відгукнувся я.
— А-ха-ха... от нісенітниця!..
Ніна Іванівна раптом схопила мене за руку і заговорила дуже проникливо, майже крізь сльози:
— Синку, бережи ж нашу Сонечку... Вона в нас одна... Вона насправді хороша і зовсім одна в цьому місті... Нікому їй тут допомогти, крім тебе...