— Це важливо! — наполягав Захарченко.
Сивий розвів руками, як учитель, що зіткнувся з тугодумом:
— Ну поставте, ваше право.
— Ви пам’ятаєте з нами Сашу? — прохрипів Захарченко.— Хлопця, якого звали Саша?
Купер навіть не поглянула на нього.
— Я пам’ятаю там кількох Саш,— відповіла вона в бік.— Двох чи трьох...
— Він рудий! — заводився Захарченко.— Його не можна не запам’ятати!
— Не знаю,— промовила Соня роздумливо.— Може, і був... А може, то Діма був рудий...
— Він приніс героїн! — не вгамовувався підсудний.— Ти точно його знаєш!
Чорнявий підняв свою велику голову.
— Захарченко, ну шо ви, як маленький,— заговорив сивий.— Ну вам же дадуть слово! Зможете ставити свої питання, скільки хочете! Ну не спішіть, людей насмішите. Обміркуйте питання.
— Добре, ваша честь, я почекаю,— зітхнув підсудний.
— Розповідайте, що було далі,— повернувся до Соні сивий.
— Ну... ближче до ранку ми натанцювалися, накупалися, наїлися шашлику і пішли на другий поверх, у кімнату Наташі...
— Хто «ми»?
Соня знову почала загинати пальчики:
— Я, Наташа Штос, Захарченко, цей Луговий, ще одна дівчина і приятель Лугового, не пам’ятаю, як звуть...
— Як звали дівчину?
— Здається, Яна... Я не пам’ятаю. Я познайомилася з нею на вечірці...
— Скільки вас було в кімнаті?
— Шість. Начебто шестеро...
— Шестеро молодих людей... Так-с... І що ви там робили?
— Слухали музику, дуріли... Спілкувалися... Я випила тоді трохи і можу чогось не згадати... До того ж, давно це було... А потім Наташа сказала, що у Захарченка і Лугового є героїн, і вона хоче його спробувати. Сказала, що дуже хоче уколотися, бо все вже пробувала, а ніколи ще не кололася героїном... А їй казали, що це нірвана, дуже великий кайф, і найкласніший прихід, коли колешся, і що вона не заспокоїться, поки сама не спробує... Я злякалася тоді дуже. Почала її відмовляти. Казала, що в неї дах поїхав, що колотися — вірна загибель, що вона може заразитися на СНІД, наводила різні аргументи, а вона відповідала, що це «байки для тупих»... Така в неї була улюблена приказка... Вона вважала, що всі ці історії про наркоманів, які кололися і деградували,— то «байки для тупих», а вона розумна, тому не підсяде, а просто спробує разок, і все...
— Згадайте, будь ласка, хто саме приніс героїн,— наполягав чорнявий.
Купер на секунду задумалася і рішуче випалила:
— Захарченко!
— У мене не було героїну! — образився Захарченко у клітці.— Його приніс твій друзяка Саша!
— Захарченко! — підвищив голос сивий.— Може, ви дозволите вже свідку дати свідчення? Ми вам тут часом не заважаємо? Чи будемо слухати тільки вас? Продовжуйте, Купер!
— Наташку було не переконати,— продовжила Соня після обережної паузи.— Я ж кажу, вона була легковажна, ніколи не думала про наслідки. Вона така була, безбаш... Ну — любила пробувати все нове... Вона думала, це така пригода, наче на Балі злітати... Та вона взагалі мене не чула! Взагалі! І вони там почали готуватися, принесли ці жахливі шприци... Захарченко почав усе налаштовувати, а Луговий йому допомагав...
Захарченко переминався з ноги на ногу в своїй клітці, наче йому вкрай потрібно справити нужду і він тримається з останніх сил.
— А ви що ж, відмовилися від героїну? — спитав сивий таким тоном, ніби мова йшла про морозиво.
Купер подивилася на суддю із жахом:
— Ви що, я з дитинства боюся уколів! І взагалі не вважаю, що треба вживати наркотики! А ви хіба так не вважаєте?
— Як звали приятеля Лугового? — відізвався чорнявий замість сивого, котрий навряд чи планував відповідати на риторичні питання.
— Я ж кажу, не пам’ятаю! — вигукнула Соня в запалі.— Може, Діма його звали! А може, Вітя! А може, дійсно, Саша! Ми паспорти одне одному не пред’являли!
— Що було далі?
— Захарченко все зробив, сказав Наташі, що сам зробить їй укол, тому що вона не мала досвіду в цих справах. Я не можу навіть дивитися на ці уколи! Страшно і бридко! Сказала їм, що викличу таксі і поїду додому, тому що мені з ними, наркетами, нецікаво! Помахала ручкою і пішла! Викликала таксі, вони сказали, що не поїдуть, тоді подзвонила знайомому, трохи ще посиділа у Наташі в барі, а потім за мною приїхала автівка. І все.
— Я не робив наркотик,— відгукнувся Захарченко безнадійно.
— Будь ласка, Захарченко, ставте ваші питання свідку,— дозволив сивий.
— Який вигляд мав хлопець, що був у кімнаті разом з нами? — спитав Захарченко.
Купер знову-таки дивилася на суддю, а не на підсудного:
— Начебто, худорлявий. Здається, світле волосся...
— Його звали Саша?
— Його могли звати хоч Гаврило! — роздратувалася Купер.— Ще раз кажу: я не пам’ятаю, як його звали!
— Ти його знаєш! — вигукнув Захарченко майже в істериці.
— Перестань мені «тикати», придурок! — огризнулася Купер, вперше кинувши на підсудного злостивий погляд.
Зал загудів.
— Так, заспокоїлись усі! — гаркнув чорнявий.
Усі затихли, як присоромлена школота.
— Продовжуйте, Захарченко,— запросив сивий, наче нічого й не було.
— Хто робив наркотик? — спитав підсудний пів-голосом.
Тут Соня не просто кинула на нього погляд, а повернула голову і подивилася на підсудного так, наче виплеснула в його клітку помийне відро.
— Я відповіла,— вона чітко вимовляла кожнісіньке слово.— Коли я йшла, ти і Луговий возилися з цим у кутку.
— Ваша честь, вона каже неправду! — вибухнув Захарченко.— Я не робив і не колов наркотик!
— Захарченко, ставте, будь ласка, питання, а не робіть заяви! У вас буде час для заяв! Попереду дебати і останнє слово! Суд вислухав ваші свідчення і розбереться, де правда, а де ні! А тепер суд зобов’язаний вислухати свідків!
— Але ж це брехня...— приречено прошепотів Захарченко.
— Захарченко, ставте питання!
— У мене більше немає до неї питань,— пригнічено відгукнувся він і впав на лавку в глибині своєї клітки, ніби хтось невидимий і моторошний разом виссав з нього життя одним-єдиним богатирським вдихом.
Свою версію подій Захарченко виклав на одному з перших засідань, мені переповіла її його адвокат Світлицька. Від версії Купер версія Захарченко відрізнялася лишень одним — Захарченко стверджував, що наркотик підготував і вколов Наташі не він, а хлопець на ім’я Саша, якого добре знала Соня Купер. Захарченко наполягав, що саме цей Саша зазвичай діставав наркотики для Наталії Штос, він же забезпечив ними ту вечірку. Підсудний також стверджував, що познайомився із Сашею саме на вечірці й нічого не може про нього сказати, хто він і звідки. За його словами, Сашу краще знав Луговий, але той зник, і його оголосили в розшук. Опитування інших свідків нічого не дало. Невідомо, чи знала Сашу близька подруга потерпілої Яна, тому що цю Яну й саму не могли відшукати.
Через двадцять хвилин після уколу Наташа Штос закрилася у ванній кімнаті, поринула в коматозний стан і померла. Ніхто не поцікавився, куди ділася винуватиця святкування. Одні ловили в кімнаті наверху героїновий прихід, інші спали, бухали, трахалися, шмалили дурь, балділи, нюхали, танцювали — господиня дому хвилювала їх менш за все. Молода дівчина вмирала у ванній кімнаті, на відстані десяти метрів від своїх псевдодрузів і фальшивих подружок, яким насправді було глибоко на неї плювати. Дівчину можна було врятувати, але ніхто, абсолютно ніхто, жодна людина з доброї сотні гостей їй не допомогла.
І тільки зранку садівник і прибиральниця виявили в домі п’яний погром і викликали охорону, яка розштовхала і розігнала гуляк, що й досі не протверезіли. Прибиральниця намагалася відчинити двері у ванну кімнату, не змогла, відчула лихе, здійняла тривогу. На той час Наташа була вже давно мертва. Вона жила, як розбещена поп-зірка, і померла так само, ніби якась там Вітні Гьюстон,— від передозування, в розкішній ванній, заповненій до країв мильною водичкою.