— Ах ти, Сонько Золота ручка! — горлав сп’янілий від адреналіну Саша.— А ну, покажи фанатам цицьки! По-ка-жи! — скандував він.
— Подаруй айфон, папашо! — реготала у відповідь Соня, яка і справді зараз виглядала якоюсь чарівно приблатненою.
Наша колона ставала все численнішою. Вже більше десятка стрижених хлопців з голими торсами крокували поруч з нами. На ходу ми з кимось вітались. Саша, як завжди, всіх тут знав. Ми завернули за ріг і влилися в ще один колектив з трьох десятків футбольних фанатів, проминули тролейбусну зупинку і рушили у бік пустира. Хтось курив, хтось на ходу накручував на кулаки еластичний бинт, дві бабусі, побачивши нас, синхронно перехрестилися — і я раптом відчув себе частиною хижацької зграї. Мені навіть здалося, що я став вищий на зріст!
Нарешті ми зупинилися біля якоїсь клумби, до нас підтягувалися все нові рекрути цього бійцівського клубу, всі навколо віталися та обіймалися. У морі тіл то тут, то там мигтіли татуювання, і всі вони зараз також були агресивні — всі ці орли, тризуби, вовчі хрести, свастики, а голови Тараса Шевченка і князя Святослава виглядали наче черепи на бортах «мессершміттів». «Це хто?» — кілька разів спитали Сашу, киваючи на мене, але він уник пояснень, вимовивши лише «зі мною». «Вперед не лізь!» — попередив його хтось, і він розсіяно кивнув. Підбіг якийсь малий, голомозий і аж надто кремезний, і раптом зі всієї дурі штовхнув Сашу обома руками в груди з криком: «Не лізь в основу, суко!» Саша відлетів на два кроки, повернувся, пошукав очима малого, але той уже загубився у натовпі.
— Ну що, грає очко? — звернувся до Саші пещений блондин з синім тризубцем на худих грудях.
— Норм, усе норм,— швидко відповів Саша.
Блондин з помітною цікавістю кинув оком на Соню, яка у той час роглядала хлопців.
— Де ти береш таких кицьок? — спитав він.
Соня відчула, що говорять про неї, і обернулася.
— Двісті баксів, старий,— вишкірився Саша,— і вона твоя на цілу годину! Нереальна розкіш за смішні гроші!
В очах блондина з’явилася задумливість. Соня зблідла і з розмаху заліпила Саші дзвінкий ляпас. На його щоці запалав багровий слід від п’ятірні. Ми з блондином переглянулися. Саша розреготався:
— І це все, на що ти здатна, дитинко?
Соня вже не так упевнено, але заліпила Саші другого ляпаса, майже тієї ж дзвінкості. Саша облизнувся, наче кіт.
— От тепер добре,— кинув він блондину.— Тепер я готовий. Бачиш, старий, вона сказала «ні»! Так шо витрачай бабло на спортзал.
— Хохли! — почулися голоси спереду, і натовп важко, мов вантажний потяг, рушив з місця. І ось ми вже біжимо, під самим носом стрибають м’язисті спини, загрозливо стирчать лопатки, поршнями рухаються татуйовані плечі... Саша кричить: «Уперед!» — і ми біжимо вперед, обганяючи тих, що біжать поруч з нами. Соня залишилась позаду, вона десь зникла, блондин з тризубом теж зник, задні наступають на п’яти, гримить войовниче волання, ми прямуємо до пустира, перебігаємо дорогу, знову біжимо...
— Один за всіх! — вигукуємо ми.— І всі за одного!
Я вже бачу їх, ультрас київського «Динамо», «хохлів», як ми їх звемо,— вони в чорних футболках, мов ті охоронці з «Вегасу». Зараз я помщуся вам, суки, хто б ви там не були, чаша мого розпеченого гніву не мине вас, їжте мою ненависть, занурюйте в неї свій біль, купайтеся у насиллі...
Спочатку здавалося, що противник істотно програє нам у чисельності, що їх значно менше, що ми перемагаємо і ось-ось остаточно переможемо. Але вони стояли на диво міцно, наче вросли у землю. Я не встиг навіть до пуття роздивитися, як отримав жорсткий удар у ніс, тому не зрозумів, звідки прилетіло. Хлинула юшка. Я помітив, що двоє «хохлів» місять ногами когось із наших, і раптом почали бити мене — спритно, сильно і якось непомітно, неначе купка невидимок взяла мене в кільце і почала обробляти нунчаками. В коловороті ніг, рук, тіл, загального галасу вже не можна було нічого розібрати. Я опинився на землі із розбитими носом і головою. Може, й насправді ідея взяти участь у розбірках між фанами «Металіста» — «хорьками», і київськими ультрас була не найкращою в світі?
— Лежати, паскудо! — загорлав хтось угорі.
Я прикрив голову і отримав такий важкий удар по передпліччям, наче на мене стрибнули обома ногами. Спробував встати, але мене знову вдарили. Краще вже лежати і не рипатися, вирішив я. Наді мною продовжувалася якась суєта.
— Підстава! — загорлав хтось.
— Валіть нах!
— Сцикуни!
— Підстава!
— Сука, лежати!
Я обережно підважив голову і побачив, що наші відступають, а якщо точніше, просто тікають, як побиті пси. «Хохли» їх наздоганяли, але більше для форми, ніж з реальним бажанням наздогнати. За двадцять метрів від мене раптом матеріалізувалась нова когорта свіжих «хохлів», і їхній бадьоро-бойовитий вигляд мені дуже не сподобався. Деінде підіймалися і якомога швидше тікали побиті, скривавлені, брудні «хорьки», і я поспішив наслідувати їх приклад.
Опам’ятався я вже в тій самій алеї, де ми зустрілися з Сашею. Біль від забоїв відступив, але занили спина, передпліччя, голова і ліва нога. Треба було якнайшвидше натягти футболку і змінити локацію, інакше «хохли» могли дістатися й сюди і навішати додатково, але моя футболка лежала в сумочці Соні Купер. Я озирнувся: «хорьків» ніде не було видно, хоча ще сім хвилин тому ми крокували, наче згуртоване грізне воїнство... І де воно поділося, те воїнство?..
У кишені завібрував телефон, і я щиро здивувався, що він ще тут. Скло дисплею було розбите, але апарат працював. Дзвонили з прихованого номера. Я відповів.
— Іди алеєю до реклами меблів,— проінструктував мене знайомий голос.— Потім повертай ліворуч, У двір!
Сяк-так я дошкандибав до тієї реклами, і одразу у дворі побачив солодку парочку — все ще голий по пояс Саша вмивався біля облізлої вуличної колонки, а Соня тримала напоготові пару вологих серветок. Вона мала такий же свіженький вигляд, як і до фанівського побоїща, а у Саші було підбите око і розквашена губа. Його шорти були вимазані пилюкою і кров’ю.
Саша закінчив умиватися і повернув до мене вихрясту голову з фінгалом.
— Красунчик! — вишкірився він, побачивши мою потовчену пику.
— Ти теж нічого,— я попрямував до колонки.
— Умийся,— Соня простягнула мені вологу серветку.
Трійця бабусь біля під’їзду не зводила з нас очей. Зараз вони там буркотять між собою звичне: «Наркомани, проститутки!» Але ж це, здається, так і є. Саме той випадок, коли устами цих під’їздних піфій промовляє сама істина...
І тут на мене раптом нахлинула відраза. Сім хвилин тому я був чистий і неушкоджений, посміхався сонцю й людям, які траплялися назустріч, аж ось ізнов зв’язався з придурком, і знов отримав по пиці! З якого побиту? Заради чого? Чому я взагалі за ним побіг, навіщо скинув футболку, навіщо вляпався в цю блискавичну і непередбачувану дурню?
— Що це було? — спитав я крізь зуби, коли трохи привів себе до ладу.
— По ходу — підстава,— розмірковував Саша.— Це Гесс недопрацював... Агентура гівняна... Але ж ми нарешті зрозуміли, скільки їх дійсно є. Будемо вважати це розвідкою боєм! Увечері відбудеться реванш! Повір, ми їм так наваляємо!..
Який, блін, Гесс, думав я, яка, в дупу, розвідка, що ти, сучий сину, верзеш? Ця невдала бійка остаточно виснажила мене. Напруження останніх днів, сварки з Мариною, моє подружнє життя, яке розліталося на друзки, моя клята залежність, вурдалак Біс, страшна линюча туча, яка насувається і от-от вибухне жахливим градом, психічна втома, цей тягучий суд, що почався як рутинна робота і раптом втягнув мене з тельбухами... І ось фінал — болючі удари по пиці від незнайомих спортивних хлопців замість дозвілля в сонячний день... І це ж ще не фінал! — несподівано зрозумів я. А який він, той фінал? Що далі? Я ж тільки намагався жити легко, розважатися, розслаблятися, іноді покурювати, бавитися зі смішливими дівчатами, бути таким собі Генком Муді, роздовбашем, літописцем безглуздих пустощів... Але ж це Харків, дитинко... Тут ти ходиш на роботу пішки, а не роз’їжджаєш на власному «Порше» поміж пальмами, тут тебе пресують мусора, і не на кокаїнову вечірку ти зараз прямуєш, а у райвідділ, де тобі знов дадуть по рилу... І будуть кошмарити... І недоступна Соня Купер буде реготати над твоїми невдачами...