— Що, бля, з тобою не так?!! — раптом зірвався я на Сашу.
Після вмивання він сушився, наче пес, розбризкуючи краплі з волосся на мене, на Соню, на все навкруги. Соня радісно пищала, а мене це ще більше розлютило.
— Ти ж запам’ятаєш цей день на все життя! — розреготався Саша.— Ну що б ти робив, якби мене не було? Сварився би з дружиною? Писав свої новинки для тих, хто читає лише заголовки? Ти на себе поглянь, ти ж живеш, наче срана тюлька!
От тоді я відчув справжню, чистісіньку, майже кристалізовану лють.
— А ти, значить, живеш, як лицар? — відгукнувся я, ледь стримуючись.
Саша пройшовся навколо, заглядаючи мені в очі.
— Спробуй свої яйця на вогнестійкість, ти, кисіль! — вигукнув він мені в обличчя.— Сам не здатний? Я тобі потрібен? А знаєш, чому ти протоплазма? Тому що ти всім, бля, довбаний дружок! Нашим, вашим, ментам, баригам, підорам, непідорам — усім! Ти ніякий — ось твій діагноз! Ти ходяча зона комфорту!
— А ти, барига, думаєш, ти Фрейд? — несамовито закричав я.
— Ти так і не зрозумів, хто я,— відповів він.
Я відчув утому від його хамства та самозакоханості. Соня завмерла, прикусивши нижню губу. Зараз вона дивилася на нас великими дитячими очима. І тоді я звернувся до неї:
— Він же не любить новини так, як любимо їх ми, так? — я підійшов майже впритул.— А доведеться полюбити... Зараз я повідомлю тобі одну цікаву новину. Тебе знову викликають до суду, красуне... Тобі про це відомо?
Вона майже зберегла обличчя, але в очах промайнула тінь, і я зрозумів, що вона не знала.
— Їм треба, щоб ти розповіла їм про Сашу, який був з тобою на вечірці у ніч, коли померла Наташа Штос... Що ж це за Саша, га? Адвоката ти бачила, така не відчепиться...
— Коли мене викликають? — спитала Соня аж надто серйозно.
— У середу.
— О котрій?
— О дев’ятій.
Вони перезирнулися, але жоден не вимовив ані слова. Соня закурила тонку сигаретку.
— Насправді їм потрібен ти,— сказав я Саші.
Він мовчав, і, якщо казати правду, мене дуже тішило, що він, такий говіркий хвилину тому, зараз засунув язика у дупу.
— Тобі ж нічого боятися? — комизився я.— Ти ж тієї ночі був у Турції, так?
— Нам вже час,— вирішив Саша.
Я зробив крок до нього. Біль пішов.
— Нікуди ти не підеш,— сказав я.
— Може, ти мене зупиниш?
— Не сумнівайся.
— Починається...— зітхнула Соня.
— Навіщо ти вбив її, тварюко? — спитав я на диво спокійно.
І тоді вперше я побачив Сашу Виведеного з Себе, Якому Не Похєр. Навіть та клята бійка у «Вегасі» не розхитала його свідомість до такої межі, не змогла позбавити цього удаваного знехтування собою, іншими, всім на світі. Його ніздрі роздувалися, і та ділянка мого мозку, що відповідальна за ірраціональні задоволення, вибухнула дофаміновим залпом через те, що мені вдалося-таки стерти з його пики мудацьку посмішку, вивести цю тварюку на чисту воду.
— Я тобі лише раз скажу, гнидо,— просичав він так, що крапелька його слини впала мені на щоку.— Я поки що нікого не вбивав!
— Суду розкажеш!
Тоді він мене вдарив. Здається, я навіть не здивувався. Секунда — і ми вже борсалися в багнюці біля колонки, як ті міцні баби у жіночих боях у глині. Саша спочатку опинився згори, я бачив його удари, але не відчував жодного болю. Я був у куражі! Мені з легкістю вдалося скинути його, і ось уже удари наносив я, поки він по-зміїному не вивернувся і не відповз до колонки. З його розсіченої брови хлистала кров, заливаючи півобличчя...
— Ану досить! — раптом хрипко заволала одна з бабусь біля під’їзду.— Зара міліцію викличу!
Неподалік на дворовому стадіоні хлопці грали у футбол; але тепер майже всі вони зупинилися, щоб подивитися на двох придурків, які гамселять один одного в багнюці.
— Попкорн візьміть, дебіли! — гаркнув на них Саша, і мені миттєво перехотілося його бити. Хтось відгукнувся матом, але до нас ніхто не підходив. Згодом вони повернулися до гри.
Не звертаючи на мене уваги, Саша знову почав умиватися, а Соня знов-таки тримала серветку, немов і ця друга бійка була запланованою частиною сьогоднішньої програми розваг. Потім вона схрестила руки на грудях, і з її погляду стало зрозуміло, ким вона нас вважає. Ми дихали важко, як два побиті собаки.
— Якщо ти сам не розкажеш, розкажу я,— попередив я після паузи.
— Розкажи, як пилососиш мій фен!!! — закричав він, як навіжений, і деякі футболісти у захисті знову зупинилися.
— Я дам свідчення, що ти там був! — вигукнув я у відповідь, після чого зупинилося ще більше футболістів.
— Ти мене там бачив, кретин?! Може, і ти там був?!!
— Я здатен скласти два та два! Це ти її угробив!
— Ти сука,— засичав він, спльовуючи кров з розбитої губи.— Якщо ти ще раз таке скажеш, клянуся — я тебе живим зарию! Зрозумів?! Якщо я тільки пальцем кивну, ти вже сьогодні в СІЗО ночуватимеш!!!
— Тобі не звикати! Це ж ти мене підставив!
— Тебе спакували не через мене!
— Так ти в курсі?
— А ти як вважаєш?! Я ж від’їжджав, коли тебе «приймали»! Чому, по-твоєму, Біс тебе відпустив, розумнику?! Не за карі очі і не через те, що ти журналіст,— йому на це насрати! І не тому, що ти трошки настучав, буцімто я салтівський Тоні Монтана! Думаєш, я не знаю про твою писульку? Який же ж ти, бля, смішний-веселий! Скільки ти протримався, термінатор грьобаний, перед тим, як друга здати? П’ять хвилин? Три з половиною?
— А на хрін мені тебе покривати, якщо це ти ж мене і здав?!
— Думай що хочеш! — огризнувся Саша.— Але все, що ти там накарябав, він і без тебе знає! Він би все одно тобі яйця повідбивав — у нього хобі таке! Ти, хлоп, виліз з-під асфальтового котка і навіть «спасибі» дяді Саші не сказав!
— Ти в нього затарюєшся, да?
— А ти диктофон включив?
— Мені це остогидло,— з огидою відвернулася Соня.— Я вже хочу випити, а ще ж зранку планували худнути! І все через вас, двох мудаків!
Саша плюнув мені під ноги:
— Ми йдемо.
— Нікуди ви не підете, поки ти не розкажеш усе, як є! — вимовив я знавісніло, і раптом, наче на стіну, з розбігу наштовхнувся на думку: а чи справді я хочу знати? Ось якщо чесно, тільки для себе? Чи мені треба ластівкою пірнати в басейн з цим лайном?
Соня легесенько взяла мене за руку і заглянула в очі. Щось було в ній у цей момент таке, чого я раніше ніколи не помічав.
— Він не вбивав Наташу,— проказала вона.— Повір мені. Він хто завгодно, але не вбивця.
Мене переконали не її слова, а її запах, прохолода її бархатистих пальчиків, приголомшливий дотик молодої жінки, тембр її голосу, дитяча інтонація цих простих слів, наче мова не про страшний злочин. Гарна жінка — то зброя на зразок бойового дельфіна, але трохи смертоносніша: вона здатна потопити навіть крейсер, тож вирядити на дно поганого журналіста, схильного до пиятики і наркотиків, це взагалі не питання. Її обличчя раптом попливло у мене перед очима, і наступної секунди мене вивернуло прямо в багнюку поруч з її черевичками.
— Яка мерзота! — відскочила Соня.
Я б відповів, але саме відпльовувався жовчю. Тим часом Соня навіть розвеселилась і почала знімати весь процес на свій айфон. Потім вона записувала на відео Сашу, вочевидь, збираючись викласти його розбиту пику в Інстаграмі. Саша опирався, але мляво, а вона вже висіла на ньому, цілувала його розбиті губи — хто б устояв. Я дивився на них обох, і вона раптом перехопила мій погляд і відвела очі.