Тільки-но Соня зайняла вільне місце у другому ряду, в зал рішучим кроком увірвалася суддівська колегія в повному складі: першим ішов сивий суддя, сповнений майже бронзової поважності через відчуття власного впливу на всесвіт, за ним чорнявий, вже роздратований чимось, а за чорнявим обидві похмурі жіночки і — на відстані, підтюпцем,— сумний чоловічок із страдницьким виразом на обличчі.
— Прошу всіх встати! — схопився секретар.— Суд іде!
Публіка встала. Піднялася адвокат Світлицька, традиційно вдягнена в білий старомодний брючний костюм, піднялася мініатюрна брюнетка в синьому прокурорському мундирі, яка несподівано змінила суворого державного обвинувача зі шкіряною папкою. Піднявся адвокат потерпілої сторони Туз, одягнений у кремовий піджак і вишиванку з темними запонками. Встав зі своєї лавки за ґратами підсудний Захарченко, вдягнений сьогодні не в спортивний костюм, а в джинси і чорну водолазку, через що став схожий на молодого Стіва Джобса, якого за вживання ЛСД затримала поліція. Біля його клітки виструнчилися двоє молодесеньких конвоїрів.
Далі у першому ряду піднялися члени родини Штос: сини, племінники, доглянуті жінки в дорогих прикрасах, що не кидалися в око, чоловіки в ділових костюмах. У другому згуртувалась якась невідома мені молодь — хлопці та дівчата від вісімнадцяти до двадцяти трьох. Майже всі вони були на тій злощасній вечірці, їх уже допитували в якості свідків під час слідства й на суді. Ніхто з них не міг розповісти нічого змістовного. Всі багато пили, бавилися у басейні, нічого не помітили, нічого не знають. Повставали журналісти, інші сторонні люди, які чомусь опинилися на засіданні, піднявся я, встав і батько Руслана Захарченка — змарнілий, виснажений, неначе всихаючий...
— Підсудний доставлений, присутні учасники процесу,— почав сивий суддя дуже тихо. Зал принишк і почав дослуховуватися.— В залі присутня преса. Оголошується початок судового засідання. Для повторного допиту викликається свідок Софія Купер. Софія... як вас по батькові?
Соня граційно попрямувала до хлипкої фанерної трибунки:
— Можна просто Софія, ваша честь.
Суддя зробив запрошуючий жест:
— Що ж, Софіє, прошу. Паспорт можете не показувати, суд уже встановив вашу особу, а особисто я вас добре пам’ятаю. Тому нагадую, що ви маєте право відмовитися від надання показань, якщо вони стосуються безпосередньо вас та ваших близьких. Це право гарантує стаття 63 Конституції України. Також, відповідно до статті 69 з позначкою «один», ви можете давати показання будь-якою зручною для вас мовою.
Соня кивнула.
— У той же час,— продовжував сивий, уважно дивлячись на неї поверх окулярів,— я попереджаю вас про кримінальну відповідальність за відмову від надання показань або надання запевне неправдивих свідчень відповідно до статей 384 і 385 Кримінального кодексу України. Вам зрозумілі ваші права?
— Так, ваша честь.
— Чи клянетеся ви казати правду і нічого, крім правди?
— Клянуся, ваша честь.
— Свідок Купер,— почав допит сивий,— будь ласка, згадайте ще раз той момент, коли ви бачили потерпілу Наталію Штос в останній раз. Де і за яких обставин це відбулося?
— У кімнаті її будинку,— відгукнулася Соня майже механічно.— На другому поверсі. Я все це вже розповідала.
Чорнявий суддя раптом розлютився:
— Так потрудіться розповісти ще раз! І ще стільки разів, скільки буде треба!
Соня помітно здивувалася і закліпала оченятами. Сивий зробив заспокійливий жест, адресований їй, і відкинувся на спинку старезного, ще радянського зразка, стільця з пусткою на місці герба СРСР. Він зняв окуляри і погойдав їх, тримаючи за дужки, наче намагався запулити до залу.
— Назвіть, будь ласка, усіх, хто перебував разом з вами в кімнаті на другому поверсі,— звелів він Соні.
Вона почала повільно загинати пальчики:
— Я, Руслан Захарченко, Денис Луговий, Наташа Штос, її подруга Яна і, здається, все...
— Здається чи все?
— Я не дуже пам’ятаю... Це давно було... Можливо, був ще хтось із друзів Наташі...
— Хто саме? — швидко спитав сивий.
Соня замислено шарпала полу своєї гламурної шкіряночки. Вона виглядала розстроєною.
— Свідок Купер! — підняв голос чорнявий.
— Я намагаюся пригадати! — капризно вигукнула у відповідь Соня.
Залом пішов шерех. Руслан Захарченко злісно шкірився на Соню з клітки, майже притиснувшись обличчям до ґрат. Сивий легенько вдарив долонею по столу:
— Я ще раз попереджаю вас, свідок Купер, про кримінальну відповідальність за надання неправдивих свідчень!
Соня прикусила повну нижню губку, акуратно наведену рожевою помадою. Пауза затягувалася. Чорнявий хекнув, звук вийшов такий, наче у нього всередині луснула повітряна кулька. Потому він заговорив голосно і з погрозою:
— Купер, не випробовуйте наше терпіння! Вам відома людина на ім’я Саша?
І раптом відбулося несподіване. Соня Купер вимовила впівголоса:
— Так, ваша честь...
Зал затамував подих. Захарченко вчепився в прути клітки. Чорнявий тріумфально нахохлився і продовжив:
— Ви знаєте його прізвище?
— Ні, не знаю,— швидко відповіла Соня.— Він ніколи мені не казав.
— Невже ніколи? — з якоюсь відчайдушною надією спитав сумний чоловічок, який до цього весь час мовчав і наче раптом прокинувся після тривалого летаргічного сну.
Соня допитливо подивилася на нього, ніби вивчаючи, і підтвердила:
— Ніколи.
— За яких обставин ви познайомилися? — спитав чорнявий.
І знову зависла тягуча пауза. Чорнявий суддя нахилив голову майже до столу, очі в нього зробилися, як у розлюченого мопса:
— Свідок Купер, не тягніть резину!
Соня здригнулася, на мить зупинила погляд на сивому судді і тут же відвела його. Тільки тепер стало очевидно, що вона насправді дуже перелякана.
— Ваша честь, ви можете пообіцйти мені одну річ? — майже несамовито вигукнула вона, звертаючись, як здавалося, лише до сивого судді.
Той насупився:
— Купер, ви забуваєтеся! Суд не має ні підстав, ні права щось вам обіцяти!
— Але ж є таємниця судового процесу! — скинулася Соня.
— Вам хтось погрожує? — діловито поцікавився сивий.
— Я... зрозумійте ж мене! Я так не хочу! — вкрай знервовано вигукнула Соня.— Це стосується мого особистого життя, а у залі журналісти! Я не хочу, щоб хто завгодно про це знав! Розумієте? Я зараз дещо скажу, а за годину все буде в інтернеті! І в газетах напишуть! Я готова розповісти суду геть усе, але не хочу, щоб про мене базікало все місто!
Сивий з чорнявим переглянулися.
— От же ж сучка крашена,— прошепотіла мені на вухо Маша.— Зараз нас звідси повиганяють, як цуциків!
— Ваша честь, це відкритий процес! — втрутилася з місця Лена з «Інтерфаксу». Не у повний голос, але так, що всі її почули.
Сивий і чорнявий тим часом перешіптувалися. Жінки з колегії сиділи непорушно, немовби зрослися з допотопними стільцями і такою ж похмурою стільницею. Пауза затягувалася.
— Свідок Купер,— нарешті звернувся до Соні сивий,— яку саме інформацію ви не бажаєте розголошувати?
— Суто особисту,— відповіла Соня.— На початку засідання ви самі нагадали мені, що, згідно з конституцією, я маю право не надавати свідчень, що стосуються мого особистого життя!
— У вас є таке право — підтвердив сивий з охотою.— Але ж ви пам’ятаєте, що я також сказав про кримінальну відповідальність за відмову від надання свідчень! Чим ми по-вашому тут займаємося? Га, пані Купер?