— А це вже ваші домисли, Купер! — суворо зауважила адвокат Захарченка.— Істину встановить суд! Так само хтось може звинуватити і вас!
— Свідок Купер,— знову втрутився сивий,— не перетворюйте суд на балаган! Розкажіть, що було після того, як ви вийшли з будиночка для гостей.
— Я... пішла купатися...— відповіла Соня якось здивовано.
— Сама? Чи, може, з Сашею? Давайте, Софіє Павлівно, розповідайте все, як було! Суд вашу щирість оцінить!
Голос сивого зараз здавався ласкавим, наче він пропонував побалакати щиросердно за келихом пива старому приятелю, а не вів допит свідка у суді.
Соня плутано почала:
— Отож, я трохи поплавала... Мабуть, розмовляла з Сашею, так... Просто розмовляла... Було дуже тепло... День дуже спекотний видався, якщо пам’ятаєте... Там багато хто був, у басейні, не лише ми... Спочатку я навіть не запам’ятала його ім’я... Мені здалося, що його Дімою звуть... Або Сергієм...
Зал і судді мовчали, і, схоже, сама необхідність говорити серед загальної мовчанки, на неї тиснула.
— Ми просто базікали ні про що,— раптом почала виправдовуватися Соня.— Потім випили по коктейлю... Може, він десь і обійняв мене, суто по-дружньому, і тому у підсудного виникло враження, що ми давно знайомі... Але це брехня! Захарченко міг би більше про нього розповісти, ніж я!
— Ти ж з ним цілувалася! — не стримався Захарченко.
— Ні! — зашарілася Соня.— Зрозумійте, я не така! Не якась там... І зазвичай такого собі не дозволяю! Він мені дійсно сподобався, але нічого з того, про що тут ось цей розповідає, не було!
— Який він мав вигляд? — швидко спитав сивий, якого, здається, зовсім не цікавили всі ці романтичні розборки.
— Худорлявий. Високий. Симпатичний. Років двадцяти п’яти, рудуватий, очі зелені.
— Секретарю, встигаєте? Про що ви з ним говорили?
— Ну як таке можна згадати? — вигукнула Соня.— Про що дівчина і хлопець балакають за коктейлем? Про всілякі дурниці!
— Він розповідав вам щось про себе?
— Більше розпитував про мене: де навчаюсь, що мені подобається, як проводжу вільний час...
— Він не говорив, чим займається?
— Сказав, що працює водієм трамвая... Чи хотів би працювати, я не дуже зрозуміла... Але мені здається, що він пожартував, і насправді він добре заробляє...
— Чому ви так вирішили?
— Ну, в нього годинник був не з дешевих... І вдягнений добре... Тримався дуже впевнено...
— Він не згадував, де навчається?
— Ні.
Я дивився на публіку в залі, на суддів, на адвокатів і думав про те, що всі вони, схоже, їй вірять. Ковтають байки про те, що Сашу вона знати не знає, і намотують на вуха всю цю локшину. Звичайно, я й сам не знав, коли і де Соня Купер познайомилася з Сашею, теоретично це дійсно могло статися у день загибелі Наташі Штос. Тільки я майже стовідсотково був упевнений, що їхнє знайомство відбулося набагато раніше. Якщо так, то що ми з цього маємо? По-перше: Саша, без сумніву, був присутній на тій вечірці, але брехав мені в очі, що в день смерті Наташі Штос відпочивав у Турції. По-друге: Соня Купер вигороджує Сашу і корчить із себе наївну дурепку, хоч знає його ближче і краще, ніж усі ми, разом узяті. І по-третє: Біс стверджує, що саме Саша вбив Наташу Штос, уколовши їй страшенну погань, може навіть «Білого китайця», і навіть наводить правдоподібний мотив. І може вся справа у тому, що Соня просто знає правду, а зараз вигороджує свого коханця і ділера заразом...
Кілька хвилин я розмірковував, прикидав мотиви і сценарії, і майже перестав слухати Соню. Отямився я, тільки помітивши краєм ока, що Маша щось поспіхом заносить у блокнот. Значить, Соня зараз сказала щось по-справжньому важливе!
Сивий вже не ставив питань, надавши слово мініатюрній прокурорші. У цій справі вона була новою людиною, тому спитала про якусь незначну деталь, і на цьому її запитання вичерпалися. Слово отримала Світлицька.
— Софіє, згадайте, будь ласка, де хто перебував і що робив у той момент, коли ви пішли з кімнати? — звернулася адвокат до свідка.
Соня поспіхом кивнула, наче відмінниця, яка вийшла до дошки розповісти назубок вивчений віршик, і цей кивок, сповнений удаваної готовності, відразу переконав мене, що все, що вона зараз тут скаже, буде чистісінькою брехнею від першого до останнього слова.
— Це я чомусь добре запам’ятала,— задзвенів її голосок під високою стелею судового залу.— Ситуація була така, знаєте, трохи абсурдна. Наташа лежала на дивані... У них там величезний диван, на ньому п’ятеро вільно розмістяться. Лежала і реготала, як навіжена, майже до істерики. Щось її дуже насмішило, і вона ніяк не могла зупинитися... Вона взагалі була смішлива, любила повеселитися... А тут ще додалися алкоголь і наркотики. Вони всі вже були під амфетаміном, і марихуани добряче покурили... Наташа сміялася, її подруга Яна реготала разом з нею, іржала, як конячка, і у мене від цього сміху та галасу навіть розболілася голова...
Соня раптом зблиснула оченятами з нарощеними віями і сплеснула ручками з акуратним рожевим манікюром:
— Ще ж і Саша танцював! — радісно вигукнула вона.— Я згадала! Саша танцював, саме це її страшенно розсмішило! Він заліз на стіл і дуже смішно танцював там в одних шортах і пляжних шльопках! Наче якийсь там ведмідь Балу! І всі вони реготали, як причинні!
— Що в цей час робили Захарченко і Луговий? — з ледь відчутним занепокоєнням спитала Світлицька.
— О, цих танці не цікавили,— махнула Соня маленькою ручкою.— Вони вже вовтузилися зі шприцами, з героїном, зі всією, так би мовити, «кухнею». Обидва як тільки побачили порошок, все інше для них просто вмерло! В той момент я вже зрозуміла, що вони збираються колотися. А тут і сама Наташа каже: «Соня, зараз вмажемося геричом!» — і далі сміється, наче це такий анекдот. Її ніщо у цьому житті не лякало. І на той світ пішла з посмішкою...
Остання фраза по-особливому подіяла на зал, це відчувалося майже фізично. Брат Наташі смикнув вгодованою потилицею, і Соня раптом замовкла, немовби надаючи суддям і слухачам паузу, щоб проковтнути і перетравити цю гірку правду — так, саме так залишила це життя Наташа Штос...
— А потім я пішла звідти,— продовжила Соня вже зовсім іншим голосом, немовби сама жахаючись того, про що йшла мова.— Тільки сказала Наташі, що колотись не збираюся і їй не раджу. Я не хотіла навіть дивитися на це. Якби ж вона мене послухала... Якби вона слухала хоч когось...
— Скажіть, Софіє, коли ви виходили, Руслан Захарченко був у кімнаті?
— Так.
— Це брехня! — викрикнув Захарченко.
Адвокат жестом заспокоїла його. Підсудний відсахнувся від ґрат і заметався по клітці, наче тварина у вольєрі.
— І котра була година, коли ви залишили кімнату? Спробуйте пригадати.
— Північ, мабуть... Десь близько того...
— У міліції ви показали, що поїхали з маєтку о третій ночі.
— Може, так воно і було,— наморщила лоба Соня.— Я ж не відразу поїхала... Спустилася в бар, випила коктейль... Потім поговорила телефоном зі знайомим...
— Тобто ви ще три години перебували у маєтку після того, як вийшли з кімнати, де Наталія Штос отримала дозу героїну?
— Може, й так... А що в цьому такого? Час летів непомітно, це ж вечірка!
— І вам не спало на думку повернутися, щоб подивитися, що відбувається з подругою, чи вона в порядку?
— Але ж я знала, що вона там не сама! — палко відгукнулася Соня.— В мене й гадки не було, що таке може статися!
— Чи бачили ви Сашу після того, як вийшли з кімнати?
— Ні.
Світлицька зіщулилась:
— Ви ж з ним наче порозумілися...
Соня зараз дивилася їй прямо в очі, і навіть тіні тої милої посмішки, з якою вона відповідала на запитання суддів на початку допиту, зараз не лишалося на її обличчі. Мені часто доводилося спостерігати, як змінюються обличчя службових осіб, коли журналіст ставить неприємні питання, як їхні губи стають тоненькою лінією, звужуються зіниці, перекочуються жовна, і все обличчя в один момент перевертається, тікає в себе, заповнюється мороком, наче людині не питання ставили, а занурили головою в чан с баранячою кров’ю.