У ту мить Соня Купер дивилася на адвоката Світлицьку, як на особистого ворога, тоді як та просто чекала на відповідь, трималася невимушено, але дуже впевнено. Я добре знав цей спокійний блиск її розумних карих очей. Ця жінка була справжньою легендою харківської адвокатської колегії, беззаперечним лідером за кількістю виграних справ у Харківській області, а може й по всій Україні. У ті роки ще діяв старий Кримінально-процесуальний кодекс, і визвольний присуд вважався величезною рідкістю. Суди виносили менше відсотка виправдних вироків на рік, а в сумнівних випадках направляли справу на дорозслідування, знімаючи, таким чином, із себе відповідальність. Навіть після виправдання прокуратура часто-густо оскаржувала рішення суду через апеляцію до суду вищої інстанції. Тоді виправдний вирок ставав неприємною плямою в службовій біографії судді, тому неофіційно вважалося, що краще вже засудити невинного, ніж виправдати винного, адже у цьому випадку «громадська думка» завжди дійде висновку, що суддя просто отримав хабара. І навіть в умовах цієї наскрізь зогнилої системи, де майже всім чхати було на правду, де кожен трусився за власні статус і посаду, Світлицька примудрялася таким чином вибудувати захист своїх клієнтів, що їх таки виправдовували. І хоча в ній не було того лоску, який надають захисникові надвисокі гонорари — саме такий виблискував на пиці Геннадія Семеновича Туза, адвоката родини Штос, однак навіть її участь у процесі помітно підвищувала його значимість.
— А це, як ви самі тільки-но казали, ваші домисли! — нахабно відповіла Світлицькій Соня.— Я відповіла на ваші питання?
— Ні.
Світлицька подивилася у свій записник. Соня насторожилася.
— Скажіть, будь ласка, Софіє,— неквапливо спитала Світлицька,— чи бачилися ви з Сашею хоч раз після смерті Наталії Штос?
І знову ця дівчина кинула на мене миттєвий погляд, вочевидь, вельми шкодуючи у цю хвилину, що я взагалі з’явився в її житті.
— Можливо, я й бачила його...— вимовила вона непевно.— У мене взагалі широке коло спілкування... Розумієте, Харків — це велике село, тут всі одне одного колись зустрічають...
— Софіє, дайте, будь ласка, чітку відповідь: так чи ні?
— Я навіть не можу сказати напевне. Можливо, й ні... Дійсно — скоріше, ні...
Тут я вже не витримав. Я більше не міг цього слухати. Вже кілька хвилин я совався на стільці, часом відволікаючись на Захарченка у його клітці. Зараз він здавався якимсь пожмаканим, скутим, наче опутаним незримим павутинням, тюремною поволокою. І кожного разу, як я кидав на нього погляд, мене все дужче обурювала ця паскудна несправедливість: хлопець уже рік париться в СІЗО за злочин, якого не вчиняв, а ця випещена гадюка нахабно бреше всім в очі! Й має намір брехати й надалі!
«Що з тобою?» — прошепотіла Маша, і тієї ж миті я несподівано навіть для себе піднявся з лави і неприємним, чужим, зривистим голосом каркнув на всю залу:
— Ваша честь!
Ці слова прозвучали одночасно зухвало і невпевнено, і це відобразилося на всіх обличчях примхливою гамою відтінків непорозуміння. Чорнявий прицільно втупився у мене. Світлицька повернула насторожене обличчя. Сивий начепив на носа окуляри, а в очах Соні Купер промайнув непідробний дитячий жах. Ця вихватка і мене злякала настільки, що захотілося швидко «включити задню», розіграти тупого, бовкнути якусь дурницю і стрімголов вискочити із залу. Це був би справжній пік ідіотизму. Але чи не пік ідіотизму те, що я намагаюся вчинити зараз?
Я нарешті упорався з голосом і заговорив:
— Данило Кисленко, журналіст, інформаційна агенція «Tower news». Я здійснюю у цій справі журналістське розслідування. І у мене є вагомі підстави вважати, що Софія Купер регулярно зустрічається з цим Сашею. Тобто мені відомо, що вона бачиться з хлопцем, який пов’язаний з торгівлею наркотиками, а його зовнішність підходить під опис того Саші, про якого йде зараз мова. Я не можу розкривати своїх джерел, але прошу суд узяти це до уваги.
І тільки коли я закінчив свій спіч, мене накрило. Що ж це я роблю? Вони ж почнуть мене розпитувати! А у мене є навіть Сашин телефон! Мені доведеться визнати, що я купляв у нього наркотики, і розповісти, що я сам добре його знаю! Я піду свідком у справі, і сам Бог не знає, до чого все це призведе...
Жаху в очах Соні наче не бувало — він цілком перейшов до мене. Зараз в оченятах цієї лагідної кицьки мигтіли лише пекельні вогники жіночого сказу, але вона міцно тримала його на повідку. Втім, мої страхи були марні — сивий не став мене ні про що розпитувати, просто подивився крізь лінзи окулярів на Соню:
— Що ви на це скажете, Софіє Павлівно?
Вона не опиралася:
— Це правда. Ми з ним іноді бачимося.
— Отже, ви добре його знаєте?
— Я взагалі нічого про нього не знаю! — вигукнула Соня.— Нічого, розумієте? Це найпотаємніша людина в моєму житті! Для мене він і зараз загадка!
— Коли ви бачилися востаннє?
— Три тижні тому.
Сивий наче й забув, що надав адвокату підсудного слово, і сам продовжив допит:
— Він пов’язаний зі збутом наркотиків?
— Можливо,— відповіла Соня після паузи.— Я бачила у нього колись марихуану.
— Вам відомо, як його відшукати?
Соня гаяла з відповіддю. Чорнявий не витримав:
— Свідок Купер, відповідайте прямо: телефон, домашня адреса, місце роботи чи навчання!
— І пам’ятайте, що ви під присягою! — додав сивий.
— Я нічого цього не знаю! — заволала Соня майже в істериці.— Скільки разів казати? Мені не відомо, де він навчається! Я маю лише номер його телефону.
— Назвіть! — загарчав чорнявий, посунувшись уперед.
Соня зітхнула, взяла сумочку, покопалася в ній, знайшла білосніжний айфон, відшукала номер і нарешті виголосила:
— Ось, записуйте! Нуль дев’яносто три, вісімсот сімнадцять, шістдесят шість, п’ятнадцять... Тільки майте на увазі, він не завжди на дзвінки відповідає! Я сама три тижні не можу до нього додзвонитися!
Секретар швидко заклацав клавіатурою. Я перевірив — це був справжній номер.
— Секретарю, зафіксували? — поцікавився сивий.— Прокуроре?
— Пішли довгі гудки! — радісно вигукнув раптом сумний чоловічок. Він уже, як виявилося, надзвонював за вказаним номером, щільно притискаючи до вуха стареньку «Нокію».
— Ну Артеме Івановичу...— поморщився сивий.— У нас тут суд, а не цирк. Давайте за порядком...
— Не відповідає...— сумно констатував, засмутившись, цей дивний член судової колегії. Певний час у залі, що затамував подих, ще чулися наполегливі гудки з його телефону, нарешті й вони зникли. Артем Іванович винувато сховав «Нокію».
Сивого, схоже, цей недоречний дзвінок дуже роздратував.
— У адвоката є ще питання? — квапливо спитав він.
Світлицька у цю мить чомусь дивилася не на суддю, а у зал. Здавалося — просто на мене. Від цього мені знову стало не по собі, кортіло щось сказати або зробити, але я не міг зрозуміти, що саме.
— Поки що немає, ваша честь,— вимовила вона не надто впевнено.
Сивий відвернувся.
— Нові питання можуть виникнути під час подальшого судового розгляду,— продовжила Світлицька, тепер звертаючись безпосередньо до Соні Купер.— Тому я би попросила свідка у найближчий час не залишати межі міста...
— Це що, підписка про невиїзд? — огризнулася Соня Купер.
— Дослухайтесь до слів адвоката,— вагомо відповів замість Світлицької сивий.— А зараз суд, порадившись на місці, оголошує перерву у судовому засіданні...
З
На сходах мене окликнув дуже знайомий жіночий голос. Я відразу не затямив, чий він, майнула чомусь думка про Соню Купер — після оголошення перерви я підсвідомо шукав її в натовпі, але тільки-но присутні почали залишати зал, вона миттю розчинилася у натовпі.