— Я не питаю, як ти це нарив...
Фразу вона не закінчила, бо відволіклась на чиєсь важливе повідомлення у «асьці», кинувшись терміново настукувати відповідь. Я роздивлявся вуалехвоста. У голові крутився дзвінок Соні Купер, її погрози, дивна розмова зі Світлицькою, пекельний кавардак останнього судового засідання.
— Хто такий цей Саша? — нарешті спитала Віка.
— Дилер,— відповідав я.— Він постачав наркотики на всі вечірки Наталії Штос.
— Це точно?
— Це версія.
— А хто такий Луговий?
— Пішак. Він купляв наркотики у Саші. Можливо, виконував його дрібні доручення.
— Це теж версія?
Я мовчав. Віка таємничо посміхнулася:
— У мене дещо є... але... Ну, ти ж розумієш!
Я кивнув. Вона дістала айфон і продемонструвала фото документа. Я придивився. Це був якийсь протокол.
— Я можу почитати уважніше? — спитав я.
— Тільки тут. Копіювати не дам. Он ручка і блокнот.
Півгодини я просидів у неї в кабінеті — читав, робив виписки з трьох документів, що зберігалися у пам’яті айфона.
— Ну що? — поцікавилася Віка, коли я повернув їй телефон.
— Хто такий Кіндсфатер? — спитав я.
— Це ти мені скажи.
— Виходячи з дат, три роки минуло...
— Так, три.
— І що...— повільно почав я,— ти думаєш...
— Я нічого не думаю,— перебила вона керівним тоном.— Я тут виконую адміністративні функції. Думати над отриманою інформацією — завдання журналіста. Зверни увагу, Лугового затримували двічі — перший раз з героїном, другий з амфетаміном. І обидва рази відпустили. Тож ти і подумай, хто тут пішак, і хто у кого купляв наркотики. Розумієш, чим це пахне?
— Ще одним «мєнтовським каналом»,— відповів я.— Ми кожний місяць про них пишемо!
— Ми не пишемо, а розміщуємо прес-релізи обласної прокуратури!
Вікторія піднялася і пружно пройшлась кабінетом; очі її блищали від азарту. На стіні навпроти її стола були розвішані однотипні грамоти, від яких рябіло в очах: дешеві папірці в дешевих рамочках, нічого не варті офіційні відзнаки, які надавали нам офіційні органи до дня журналіста або до якоїсь там річниці. Підписи голови міськради, губернатора, чинів прокуратури, інших силовиків. Я дивився на них і чомусь згадував муміфікованих мух у вікні захаращеного коридора у суді. Віка перехопила мій погляд і сумно посміхнулася.
— Я теж про це думаю. Треба було б викинути все це до бісової матері,— проказала вона з відразою.— Але це статус. Політики, посадовці — всі, хто навідує цей кабінет, у першу чергу бачать це, і дуже рідко бачать щось, крім цього. Бо це відзнаки не за журналістику, а за лояльність. А за журналістику у нас судові позови... Так що давай, Даню, трошки займемось журналістикою, якщо вже почали... Копай, рідненький.
Я нічого не сказав і вже повернувся, щоб іти, але раптом зупинився біля акваріума. Ця бісова рибка чомусь не давала мені спокою.
— Ти знаєш, що це за риба? — спитав я у Віки.
Вона вже сиділа за столом, занурена у монітор, але почула моє питання і підняла голову, здивована тим фактом, що я ще тут.
— Мені хтось казав, але я не запам’ятала.
— Це вуалехвіст,— повідомив я.
— Назва супер!
— Їх не радять тримати разом з більш швидкими і хижими рибами. Тому що така риба може відгризти вуалехвосту голову.
Віка уважно подивилася на мене. Я вийшов із кабінету.
4
Орест Сергійович Кіндсфатер виявився людиною без обличчя і майже без біографії. Про нього було відомо лише те, що він народився у селі Микуличі у Львівській області 1974 року. На службі в міліції перебував з 1994 року. Починав дільничним у райвідділі, потім перейшов в управління кримінального розшуку, далі — у відділ по боротьбі з незаконним обігом наркотиків. У 20... році був звільнений з органів внутрішніх справ начебто за власним бажанням. Однак за три роки раптом був поновлений все у тому ж БНОНі, де доріс до майора і посади заступника начальника міського відділу. Правда, окрім Кіндсфатера, начальник міського відділу БНОН мав ще шість заступників, у яких легко було загубитися.
Я не бачив Кіндсфатера на жодній з міліцейських прес-конференцій, хоча мав би. Міліцейські чини прес-конференції давали нечасто, але давали. Як правило, вони з’являлися перед представниками медіа у двох випадках. Перш за все, вони влаштовували брифінги тоді, коли мали змогу похвалитися тим чи іншим гучним успіхом чи розкритим резонансним злочином. Такі випадки можна було перелічити по пальцях. В іншому разі ми, журналісти, бачили міліцейську верхівку тоді, коли цей резонансний злочин тільки-но трапився, і вся ця неповоротка, величезна, наскрізь прогнила система заходилася ворушитися, імітуючи квапливу й ефективну роботу. Тоді й починалися ці танці перед телекамерами, брифінги та спільні прес-конференції силових відомств, де на наші голови градом сипалися цифри: створено оперативно-розшукову групу з 60 слідчих, опитано 250 свідків, проведено 340 оперативно-слідчих дій, виявлено 38 побічних правопорушень, укладено 140 томів кримінального провадження, розслідується 14 версій злочину — і тому подібне. І всі ці надмухані числівники мали одне-єдине призначення: замаскувати скромну цифру «нуль». Тобто — «зеро». Злочинець гуляє на волі, справу не розкрито.
Якщо ж особливого авралу не було, і мова йшла про банальний квартальний звіт правоохоронців, де високе начальство зазвичай не з’являлося, засилаючи відбуватися перед пресою заступників,— саме там я б і мав побачити Кіндсфатера. Я навідав у минулому кілька брифінгів БНОН, але людину з таким прізвищем не пам’ятав.
Жодної інформації про Кіндсфатера на офіційних сайтах силових структур я не знайшов, але дещо цікаве все ж таки розкопав по своїх каналах. У 20... році саме Кіндсфатер затримав Дениса Лугового з трьома грамами амфетаміну на руках, але буквально за день Луговий вже розгулював на волі. За півроку Кіндсфатер знов затримав Лугового разом з таким собі Самвелом Метисяном, у них вилучили майже чотири кілограми героїну. Почалося слідство, Луговий був швидко перекваліфікований на свідка, а Метисян пішов під суд, який швидко виправдав його за відсутністю доказів. Конфіскований товар зник з міліцейського складу, а Кіндсфатер отримав зірку майора.
Я зустрівся з Лідою з прес-служби прокуратури, і вона порадила мені не лізти в цю справу. «Даню, навіщо тобі цей гемор? Це ж держава в державі!» Я зрозумів, що допомагати мені вона не буде через ризик втратити роботу. Щонайменше.
Проте знайомі хлопці з СБУ виявилися більш говіркими. Вони розповіли, що давно підозрюють Кіндсфатера в організації трафіку амфетаміну з Польщі в Харківську область, але той поводиться дуже обережно, і спіймати його на гарячому майже неможливо. За їх даними, мали місце вже кілька епізодів поставок великих партій фену. Але це оффрекордс, Даню, офіційно ми тобі нічого не говорили.
Майже тиждень я провозився з Кіндсфатером, відволікаючись тільки на міліцейські звіти і прес-конференції прокуратури. Я обережно цікавився про цю персону в міліцейських генералів у відставці та чинів з інших підрозділів, з якими у мене були більш-менш довірчі стосунки. За чашкою кави мені повідали кілька мєнтовських байок, купу пліток, мені вдалося навіть отримати пару непоганих ексклюзивів щодо призначень у структурі МВС, але жодної конкретики я не здобув.
Відставники його або не пам’ятали або вдавали, що не пам’ятають; ті, що працювали в системі зараз, не відрізнялися балакучістю. Я старався бути обережним, не викладав усіх карт, які мав на руках, але інформацію хлопців із СБУ ніхто не підтверджував навіть частково. Кіндсфатера характеризували, як результативного опера, що знає свою справу.
Я відшукав ще кілька справ, у яких був задіяний оперативний співробітник О. С. Кіндсфатер, але це були тривіальні затримання наркоманів з мінімальними дозами марихуани, пошуки зниклих без вісти, які не дали результатів, квартирні крадіжки. Я дізнався, що у 20... році Кіндсфатеру оголошували подяку за відмінні результати під час обласних змагань зі стрільби. Звичайно ж, він не мав сторінок у соціальних мережах, принаймні від власного імені, однак деякі сліди в інтернеті він все ж таки залишив.