Пам’ятаєте давній фільм «Men in black»? Там герой Томмі Лі Джонса купляє жовті бульварні газетки, що викликає подив у героя Вілла Сміта: «Та що там можуть написати?» Але виявляється, що в цих заточених на сенсацію дешевих таблоїдах, котрі ніхто не сприймає всерйоз, і була вся правда про інопланетян, яку ніколи не зважилися б оприлюднити респектабельні новинні агенції. Щось подібне, до речі, відбувається і в Україні, коли мова йде про так званих «перевертнів у погонах». Згадки про Кіндсфатера я знайшов у коментарях на маловідомих форумах, котрі публікували інформацію анонімів без будь-яких підтверджень і посилань на джерела. Це були справжні «зливні бачки», в цьому й полягала їхня цінність, бо на цих форумах писали люди «зсередини», з поганої утроби системи, і робили вони це аби нашкодити якомусь недругу в погонах, або задля того, щоб просто виплеснути злобу, накопичену роками.
Дехто під ніком «Місцевий» повідомляв, що Кіндсфатер і його подільник, кримінальний авторитет Кривда, налагодили торгівлю трамадолом у Первомайському районі Харківської області. В 1998 році Кривда був затриманий СБУ з великою партією трамадолу, а Кіндсфатеру вдалося зникнути з місця злочину. При цьому він чинив спротив, відстрілювався і поранив у ногу співробітника СБУ Після цього інциденту Кіндсфатер був заднім числом звільнений з органів, на якийсь час опинився під слідством, але відкупився, «занісши» двадцять п’ять тисяч зелених до Московського районного суду в Харкові. Справу перенаправили в Донецьк, де вона безслідно зникла. Кіндсфатер щез на три роки, щоб знову виплисти в міському відділі БНОН і навіть дослужитися до заступника начальника. Типово для України: з-під слідства — на керівну посаду, з тюрми — у міністри.
Дізнавшись усе це, я знову вперся у стіну. Нової інформації не було. Очевидно, що Луговий працював на Кіндсфатера, потроху підставляв мажорів на наркотиках. Але Луговий зник... Була чутка, ніби його бачили в Одесі, але вона так і залишилася чуткою. Я знайшов адресу Лугового, з’їздив туди, познайомився з його бабусею. Батьків хлопця не було вдома, а бабуся так злякалася моїх питань, що мені ледь вдалося її заспокоїти. Не отримавши ані байта інформації, я майже годину вислуховував її голосіння за зниклим онуком, після чого поїхав ні з чим.
Ніхто з моїх колег гадки не мав, що саме я копаю. Віка суворо попередила мене, та я й сам усе розумів. Мені ні з ким було розділити цю ношу і нікуди звернутися по допомогу...
Як бути бідним,
Як бути багатим
1
пірнув у буру цегляну арку, зрізаючи шлях до метро «Пушкінська», а вони вже чекали на мене. Їх було двоє — серйозні хлопці в спортивних костюмах «Lonsdale», в дутих куртках через дощову погоду, з-під каптурів — похмурі обличчя. Товариш Дванадцять і товариш Сім, прес-секретар.
— Здоровенькі були,— простягнув жилаву долоню Ілля.— Є хвилинка для розмови?
Прес-секретар замість вітання невпевнено хмикнув. Його опухлі очі були вкриті сіткою червоних прожилок, чи то від важкого недосипу, а чи від ревної праці над прес-релізами, які ніхто ніде не публікує. На мужнє рукостискання товариша Дванадцять я відповів з прохолодою.
— Для якої розмови?
— Ну які бувають розмови у чоловіків? — реготнув Ілля, демонструючи дрібні рівні зуби.— Війна, жінки, соціальна справедливість...
— Новина не сподобалася? Це журналістика, брате...
— Новина шикарна, брате! І все взагалі норм! Ходімо у машину...
Через дорогу чекала припаркована салатова «дев’ятка» з тонованим склом. Автівка терміново потребувала автомийки, вона наче повернулась з довгого вояжу по глухому бездоріжжю, зґвалтованому багатотижневими дощами. Ситуація складалася двозначна. Коли двоє дужих хлопців, про яких ти знаєш не так уже й багато, окрім того, що вони схильні до революційного насильства, кажуть «ходімо в машину», це якось нервує...
— Мені й тут добре,— відрубав я.
— Ходім, ходім, справді є розмова...— ласкаво вів своє Ілля.
— Не змушуй повторювати,— стиха прогарчав товариш Сім.
Я раптом почав сатаніти:
— Може, ти, дядю, збавиш обороти?
Товариш Дванадцять схопив мене за рукав; коли ж я вирвався, швидко прибрав руку і миролюбно показав пусті долоні:
— Слухай, брате, ми молода революційна організація, нам не по приколу сваритися з пресою! Рубиш? Ми просто хочемо поговорити. І це стосується в першу чергу тебе!
— Про що мова?
— Не про що, а про кого,— підморгнув товариш Дванадцять.
— І про кого саме?
— Про нашу спільну знайому. Кицьку з провінції Гуандун!
— Та ти не сци! — піддакнув товариш Сім.
— Будемо розмовляти тут,— відрізав я.
— А тут я тобі нічого не скажу.
Я замислився. Ілля повільно зсунув з голови каптур. І знов, як у найперший день нашого знайомства, в його чорних революційних очах промайнуло це самозакохане відчуття переваги — ніби він завжди на крок попереду всіх. Ніби все, що ти тільки почав планувати, він давно продумав, і вже втілює у життя чи відкинув, як непотріб.
— Брате, послухай,— спокійно втовкмачував Ілля.— І спробуй почути мене. Якби у нас були не дуже гуманні наміри щодо тебе, ти б уже валявся біля цієї стіни з трьома колото-різаними — тут (він легенько торкнувся кінчиком указівного пальця моєї печінки), тут (підребер’я) і тут (палець уткнувся просто в серце). Але ж реальність інакша! Вона набагато приємніша! Ти стоїш без жодної подряпини, і це означає, що я всього-навсього хочу з тобою поговорити. Якщо тобі це не треба — то й хєр з тобою. Ми розвернемося і звалимо звідси, але ти в програші, бо ніколи не дізнаєшся, що я намагався сказати! А це, повір мені, важливо!
Так, умовляти цей хлопець вміє, думав я, з неспокійним серцем сідаючи в їхню брудну колимагу. Ілля всівся за руль, а ми з прес-секретарем опинилися позаду. У дзеркалі заднього огляду з’явилися очі. Прес-секретар копирсався у своєму наплічнику.
— Вона тебе замовила,— нарешті проінформували очі.
— Хто? — спитав я чомусь, хоча миттєво все зрозумів. Неясність полягала у тому, що ховалося за словом «замовила». Невже вона справді вирішила мене вбити? У це не дуже вірилося, але я раптом уявив, як Ілля за наступним перехрестям повертається до мене з пістолетом, а за секунду мої мізки опиняються на немитому задньому склі — точнісінько, як у того бідолашного в «Кримінальному чтиві»... Навіщо ж я висиджував на їхніх нудних зборах, слухав ту нескінченну маячню прес-секретаря?.. Невже все даремно?
— Кицька з провінції Гуандун,— пафосно відповів Ілля.
— Чому ти її так називаєш?
— Тому що вона не розуміє світу, в якому ми живемо. Вона думає, що це Балі, а це... як би тобі краще сказати... Наїбали, от!
І він вільно розреготався від цього, як йому здалося, вдалого каламбуру.
— Вона хоче мене грохнути? — поцікавився я.
— Дійде й до цього! — переконано вимовив Ілля.— Не сумнівайся, дійде! Дівка мстива, зла, з характером! І совісті ні краплини! Тому тепер ходи та озирайся!
Прес-секретар тим часом розклав на колінах невеличкий сірий кофр, схожий на жіночу косметичку, дістав три пензлі різного розміру, кольорові олівці, якийсь невідомий мені макіяжний реманент.
— Вона жадає твоєї крові,— роз’яснив товариш Дванадцять.— Рубиш? Тому я опиняюся перед морально-етичною дилемою. З одного боку, я не можу відмовити давній подрузі, нехай вона і трохи навіжена. Але хто зараз нормальний? Ти подивись навколо — всі геть схиблені! Але ж є й інша сторона, суспільно-політична. Я відповідаю не тільки за себе, але й за все угруповання, і тому вимушений сприймати речі стратегічно! Наша мета — величезна справа, соціальна революція. То навіщо мені в цій ситуації псувати стосунки з більш-менш лояльною пресою? Рубиш? Плюс людський фактор: особисто мені, наприклад, було б якось некомфортно відбивати тобі голову заради цього вреднючого дівчиська. Второпав? Я швидко звикаю до людей, це, звичайно, недолік для революціонера...