Товариш Дванадцять зробив замислене обличчя.
Збожеволіти: він розтлумачував мені, чому саме не збирається мене вбивати!
— Так, стоп,— нарешті вимовив я.— Вона що, натравила вас на мене?
— Ну що таке «натравила»? Ми ж не собаки!
— Попросила по-дружбі,— знайшов формулювання прес-секретар.
— А ви, значить, погодилися?
— А як ми могли не погодитися, га? Ти її бачив? Це ж фурія! Дівка сама по собі люта, а тут ти ще й розпалив її!
— Тобто вона вам заплатила,— констатував я.
— Що значить — заплатила? — знову скривився Ілля.— Ми ж не якісь там найманці світової буржуазії, а революційна організація...
— Віддячила,— підказав прес-секретар.
— І чого їй треба? Що ви мали зі мною зробити? Підрізати?
Ілля лише відвернувся — мабуть, через моральну незгоду з самою постановкою питання.
— Ні,— із солдатською прямотою відповів замість нього товариш Сім.— Просто відпиздити.
От же ж потвора, подумав я, але вголос спитав:
— У скільки ж, цікаво, вона мене оцінила?
— Брате, ти зрозумій: ніхто нам нічого не платив...
— Два грами,— викарбував прес-секретар.
— Два грами фену? — оторопів я.— Ви мали відбити голову людині за два грами фену?
— За два грами найчистішого фену! — уточнив прес-секретар.— Це перлина Сашиної колекції!
— Нас же подруга попросила, розумієш? Звичайно, ми не такі,— на обличчі товариша Дванадцять знову з’явилася задумливість.— Є дружнє прохання. І є дружня подяка...
Я смикнув ручку дверей, намагаючись вийти, але Ілля встиг заблокувати замки; очі у дзеркалі мигнули, долоня прес-секретаря опустилася на моє плече.
— Руку прибрав! — просичав я, наче кіт, готовий до бійки.
На мій подив, Віталік швидко забрав руку.
— Дослухай мене! — продовжував переконувати товариш Дванадцять.— Тільки без істерик, гаразд? Ніхто тобі нічого не зробить! Просто дай товаришу Сім зробити свою роботу! Він справжній митець! Рубиш, брате? Зараз він намалює шедевр на твоєму, скажемо чесно, трохи дебільному обличчі. Якась пара синців — і все. Ми зробимо селфі, пред’явимо тій фурії, і вона заспокоїться! В нас гора з плеч, і тобі жодної шкоди! Додому приїдеш — усе змиєш, ми тебе навіть підвеземо. Ми ж чесне угруповання, не забув? Соціальна справедливість для нас — святе слово! Ми з тобою поділимося. Ось, диви!..
Він швиденько здійснив якісь дрібні маніпуляції і обережно підніс до мого обличчя кулак. На тильному боці опинилася маленька розтягнута гірочка порошку.
— Люта штука,— прорекламував товариш Дванадцять з посмішкою.— Ексклюзив! Давай!
Я майже задихнувся від обурення. Невже цей дешевий анархіст вирішив, що я продамся за понюшку? Невже уявляє, що я справді дозволю розмалювати власне обличчя на потіху цій скаженій курві?! Як йому в голову могло спасти, що я стану нюхати це гівно з його смердючого кулака, наче дворняга, що тягнеться за шматком дешевої ковбаси? Краще негайно плюнути в його нахабну пику!..
— От і добре! — зрадів товариш Дванадцять.— Тепер другу!
І насипав гірочку для другої ніздрі. Потім здійснив ту ж саму процедуру з прес-секретарем, але тому дісталася більша гірка, що викликало в мене внутрішнє обурення. Насправді ж: якби не я, вони б узагалі нічого не мали!..
Упоравшись із нами, Ілля не обділив і себе.
— Щось це не схоже на два грами,— зауважив я.
— Ми революційне угруповання,— туманно пояснив Ілля.— Нам треба допомагати політв’язням, ми несемо значні організаційні витрати...
— У вас є політв’язні?
— Будуть,— запевнив прес-секретар,— навіть не сумнівайся... Тільки зараз не смикайся, бо все зіпсуєш!
І він став до роботи: розклав свої пензлики та олівці, розтер фарбу на палітрі і заходився обережно вимальовувати синці й садна на моєму обличчі. Було лоскотно. Щоб якось витерпіти цю нудотну процедуру, я розмовляв з товаришем Дванадцять.
— Кажеш, вона дуже розлютилася після останнього засідання суду?
— О-о, ну звичайно ж! — з охотою протягнув Ілля, який помітно повеселішав.— Просто оскаженіла! Вона зараз взагалі з порошку не злазить! Цей суд їй діє на нерви...
— А Саша?
— А Саша взагалі з глузду з’їхав,— Ілля покрутив пальцем біля скроні.— Сплутався із цим хитрожопим угандійцем, кажуть, навіть сам уже проповідує... Вчить, розумієш, моральних настанов! Можеш уявити?.. До речі, десь за годину у їхній церкві служіння...— він повернувся до прес-секретаря: — Заїдемо, товаришу Сім?
Той знизав плечима.
— Він також на нервах через суд? — спитав я.
— Та йому по барабану той суд! Він, здається, навіть і не знає про нього!
— Знає,— запевнив я.— Тут можна курити?
— Не зараз! — окоротив мене прес-секретар, розтушовуючи щось прохолодне в мене під оком.— Спершу я закінчу!
— Цей суд її вимотав,— продовжував Ілля.— Наче перемолов... Вона, звичайно, вигляду не показує, але дуже боїться...
— Чого саме?
— Як чого? — Ілля метнув у пащу жуйку і почав агресивно працювати щелепами.— Що її розколють!
— Тобто їй доведеться здати Сашу? — обережно спитав я, витримавши паузу.
— Не смикайся! — гиркнув на мене прес-секретар.— Бо око виштрикну для правдоподібності!
— При чому тут Саша? — здивувався Ілля.— Ти що, справді не рубиш ситуйовину?
Мабуть, він побачив у моїх очах питання, тому швидко відвернувся, виплюнув жуйку і закурив у віконце. Його очі зникли із дзеркала заднього огляду. Я мовчав, підставляючи своє єдине і унікальне обличчя Віталікові, дуже дратуючій людині, яка не подобалась мені ще відтоді, як Саша поклявся ніколи до нього не приходити — або прийти за рік. Ілля також відмовчувався, тому врешті-решт я спитав прямо:
— Хто вбив Наташу Штос?
Ілля повернувся до мене і хмикнув. Його брови злетіли вгору.
— Так вона ж! Вона й вбила!
— Соня?! — спантеличено перепитав я.
— Ну а хто?
На переднє скло сіявся огидний дощик. Із дзеркала на мене дивилися розчахнуті, майже божевільні очі.
— Навіщо це їй потрібно?
— А кому це взагалі може бути потрібно? — здивувався Ілля.— Га?
Він хижо облизнувся, потягнувся за пляшкою мінералки, зробив добрячий ковток і продовжив:
— Ти сам подумай! Навіщо Саші втрачати такого покупця? Наталія сама затарювалась, як вся Олексіївка. Тому вона йому потрібна була жива і весела... То ж справжній VIP-клієнт! Сашок порошинки з неї мав здувати! І повір мені — він, до того ж, нерівно до неї дихав! Ні, тільки не Саша... А от Сонька — зовсім інша справа!
— Вони ж наче були подруги...
— Головою не крути! — прикрикнув на мене Віталік.
Товариш Дванадцять презирливо хмикнув:
— Та які, нах, подруги, прокинься, брате! Вона ж її ненавиділа! Диви: у Наталії було геть усе, про що Сонька тільки мріє! Єдине, чого вона хотіла б від життя,— стати багатою, перетворитися на справжню буржуазію. Дівчисько з якогось Краматорську, зі звичайної сім’ї... Вона ж зубами вигризе своє, на все піде! До того ж — ревнощі. Вона відчайдушно ревнувала Сашу!
— Хіба вона могла вбити?
— Та ти що, справді питаєш? Ось після всього, бля, цього?
Прес-секретар трохи відволікся, щоб пояснити політичну лінію:
— Є класова ненависть, а є класова заздрість. Ми розглядаємо Соню Купер як соціальний продукт, створений буржуазією, натхненний буржуазією, абсолютно буржуазний за переконаннями, але позбавлений капіталу.
— О! — підняв палець товариш Дванадцять.