Залом прокотився добрий співчутливий смішок.
— І знаєте, друзі, в якийсь момент я відчув Божу присутність... Я йшов уздовж трамвайних рейок, це був липень, увечері все ще стояла задуха, і я думав про те, що багато інших чоловіків зараз, саме в цей момент, ніжаться в басейні або на морі разом зі своїми жінками або просто гарними дівчатами, з келихом доброго вина або коктейлю, а я по вісім годин на добу маю ішачити, наче якась свійська тварина або інструмент, копаючи траншеї за копійки... І нікого не цікавить, про що я думаю, що відчуваю, на що я здатен, яка я людина, а цікавить лише одне — бери побільше, кидай подалі, поки летить — відпочивай...
У залі знову сміялися, розповідь Патріка, здається, зачіпала людей за живе.
— І ось повз мене проїхав трамвай,— продовжував Патрік,— і одночасно я відчув серцем, що Бог чує мої молитви, що Він знає про мої негаразди, що Він благословляє мене вирватися зі злиднів... Ви спитаєте, чи дав мені Бог у той або на наступний день грошей? Чи отримав я наступного тижня багатство? Чи трапилось якесь диво? Скажу вам чесно — ні, не дав, жодного дива не відбулося... Але все здійснилося поступово. Друзі, я вам скажу так: кожному з нас Бог дав ціле багатство. Ви бідкаєтесь — чому Бог не дасть мені тисячу, чи десять тисяч, чи мільйон доларів, і не знаєте того, що Він вже дав все, що вам треба! Як же так, спитаєте ви? Де ж ці гроші, бо мені нічим заплатити за житло та їжу? Чому я не можу взяти їх і потратити на те, чого я забажаю? Чому приречений на постійну економію, чому нема достатку в моєму житті?
Зал зачаровано мовчав. Саме тоді я зрозумів, що у Патріка є справжня харизма.
— Це дуже слушні питання, друзі! Але чи вони справедливі? — Патрік рвучким рухом указав на когось у залі.— Скільки коштує твоя рука? А скільки коштує твоя нога? Чи коштує твоя рука тисячу доларів? Чи віддав би ти ногу за тисячу доларів? Чи віддав би руку за десять тисяч доларів?
На обличчі Віталіка з’явилася замисленість. Можливо, він прикидав варіанти.
— А скільки коштує твій подих? Чи коштує твій подих мільйон доларів? Чи віддав би ти десять подихів за десять мільйонів доларів? А сто подихів за сто мільйонів доларів? А всі свої подихи за яку б ціну ти віддав?
Бабусі в першому ряду тягнули до Патріка голови.
— Чому ж ми так часто просимо Господа про щось дрібне і так рідко дякуємо за те багатство, що він нам дав? Чому ми не кажемо: «Спасибі тобі, любий Господь, за те, що дав мені дві руки, дві ноги і мільйони подихів! Не знаю, чим я все це заслужив...» Чому не питаємося: «Господи, а чим я можу тобі віддячити за те величезне багатство, яке ти мені подарував?..»
У залі панувала дивовижна тиша. Люди слухали. Я й сам уважно слухав.
— І знаєте, друзі, саме тоді, коли я це усвідомив, дійсно відбулось щось незвичайне. Як я вже казав, повз мене проїжджав трамвай, і в тому трамваї їхав мій добрий друг, молодий пастор Олександр Глен... Власне, тоді ми ще не були знайомі, і він ще не був пастором, займався іншими речами, про які він сам вам розкаже — або ні... І, друзі, може, ви думаєте, що саме тоді ми познайомилися, бо він вийшов з трамваю і допоміг мені, що це Бог послав його мені? Ні, все було не так! Він поїхав далі, а я пішов своєю дорогою. А познайомилися ми лише за два роки, і начебто ніякого дива не відбулося, і в той день мені насправді не було чим повечеряти, але, друзі,— слухайте мене уважно! — в той день диво таки відбулося! В той день я нарешті зрозумів, що Господь чує мене. І з того дня я почав перетворюватися на успішну і багату людину. Я носив той самий брудний робочий одяг, ночував у тій самій кімнатці в гуртожитку, ходив на ту саму роботу — копати ті самі траншеї, друзі, але в той день, повторюю, я почав перетворюватися на багату та успішну людину! Бо я зрозумів, що Бог чує мої молитви! І зараз я хочу познайомити вас з молодим пастором Олександром Гленом, який в той день їхав у трамваї повз мене, звичайного чорного хлопця, котрий повертався з роботи! Зустрічайте — пастор Саша Глен!
Патрік простяг руку, але Саша з’явився не відразу. Минуло кілька секунд, може й десять, а пастор усе ще тримав руку, і ситуація вже погрожувала стати незручною, але в цей момент на сцену з осторогою вийшов Саша. Він рухався, наче кіт, який не одразу заходить у відчинені двері, а спочатку певний час принюхується на порозі.
— Давайте підтримаємо Сашу оплесками! — запросив пастор і сам зааплодував. Зал підтримав, спочатку мляво, а у міру того, як Саша повільно висувався на середину сцени, дещо жвавіше. Треба сказати, вигляд у Саші був дивний, я вперше бачив його таким. На ньому також був довгополий френч із золотими ґудзиками, але чорний. І якщо пастор у білому френчі скидався на добродушного африканського диктатора, то Саша нагадував функціонера надсекретного підрозділу якоїсь таємної політичної спілки.
Патрік передав йому мікрофон.
— Друзі, це правда! — після такого виходу Саша заговорив на диво легко й енергійно.— Я розповім вам цю надзвичайну історію з іншого боку. В той день я їхав у трамваї Салтівкою. У мене є автівка, але тоді мені подобалося їздити трамваєм, дивитися на людей... І я їхав, дивився навкруги і намагався з виразів облич зрозуміти, що у людини всередині... Це трамвай номер два, найдовший у місті маршрут — з Олексіївки на Салтівку, і нарешті я стомився роздивлятися пасажирів і повернувся до вікна... Аж раптом бачу — йде чорний хлопець, та ні, не хлопець — дорослий чоловік у тертих джинсах, кашкеті та брудній футболці і теж роздивляється навкруги. Наші очі на мить зустрілися. Я побачив його обличчя і подумав, що, мабуть, ця людина — видатний пастор... Жартую, друзі... Я подумав: який він похмурий і як добре було б розвеселити хоча б одну таку похмуру людину... І після цього я вже й жив начебто не даремно...
Патрік зареготав, вишкіривши великі білі зуби:
— Ну, мене розвеселити тобі вдалося, Сашо... Й не раз...
— І не тільки тебе,— прокоментував Ілля.
— Я спробую сьогодні розповісти вам, як це воно — бути багатим,— вів далі Саша.— Власне, себе я не можу назвати багатою людиною. Але я знаю кількох багатих людей, в мене є серед них друзі. Була й одна подруга...— він замислився, наче добирав слова.— Вона дійсно була дуже багата, як і вся її родина. Вона мала все, що заманеться, все, про що інші тільки мріють. І знаєте, друзі, багатство — це іноді весело, але воно не принесло їй щастя. Вона була дуже веселою людиною, але не була щасливою. Ця дівчина багато сміялася, любила розваги, але, друзі, я знав її краще, ніж ті, з ким вона зазвичай проводила час. За цими веселощами, за цим сміхом вона ховала величезну внутрішню порожнечу, яку не могла заповнити нічим... Повірте, вона була дуже розумною, але весь цей розум був їй якось ні до чого... Вона не розуміла, куди той розум скерувати... І все через те, що вона ніколи ні в чому не знала відмови, тому ніщо і не цінувала...
Саша зробив кілька кроків до Патріка і простягнув до нього відкриту долоню:
— Знаєте, друзі, мій колега пастор Патрік дуже добре сказав: у кожного з нас є величезне багатство! Кожен є власником рук, ніг, серця, голови і мільйонів безкоштовних подихів! І це грандіозний скарб, друзі, котрий ми не вміємо цінити... Я ще молода людина, а тут у залі сидять значно старші люди, які більше бачили і краще знають життя, але я іноді думаю — на що ми витрачаємо себе? Навіщо вся ця недолуга метушня? Хто мені скаже? Щоб регіональний торговий представник Іван купив собі «Шкоду», а його матуся Марія Миколаївна побачила онуків? Щоб кожен тиждень родина Сидорчуків мала, чим напхати холодильник, і кожного місяця відносила певну суму до комунальних теплових мереж? Може, й так... Можливо, щастя — це як вода, воно таке природне, що навіть непомітне, і всі ми борсаємося в ньому, наче риби, і розуміємо, що воно в нас було, те щастя, тільки тоді, коли його вже нема... Тож щастя — це те, що завжди у минулому часі... Тільки коли воно без сліду випаровується, тоді ми раптом прозріваємо і згадуємо — як же багато ми мали, які щасливі ми були...