Я помітив на обличчях деяких прихожан напруження і стурбованість. Мабуть, пастор Патрік був їм зрозуміліший, ніж цей рудий хлопець у чорному одязі, що з’явився невідомо звідки зі своїми екзистенційними міркуваннями. Але Сашу їх реакція не турбувала. Пастор тим часом повернув до Саші своє застигле у величному спокої антрацитове обличчя, з якого неможливо було зрозуміти, чи підтримує він його промову, чи засуджує.
— Але, друзі, яка ж мета всієї цієї метушні? — спитав Саша у залу.— Який доконечний замисел? Не може ж бути так, щоб його не було, адже ця думка — найстрашніша із усіх! Якщо є замисел, то ми герої, ми рухомі декорації, і кожен, я підкреслюю, кожен із нас є потенційно здатним на звитягу. Ось ти, друже! — Саша вказав на когось у залі.— Чи ви, жіночка! Можливо, саме вас обрано для найважливішої місії! Можливо, ваші думки та дії вже передрішені, і вчинок доведеться здійснити, як не крути! Чи ви, хлопці в останньому ряду! — Саша вказав просто на нас.— Так-так, ви! Хай один з вас, отой, що сидить ближче до проходу, підійде зараз до мене, я щось йому перекажу!
Одночасно з цими словами товариш Сім схопився і рушив поміж рядами до сцени. Всі чекали продовження, але Саша раптом передав мікрофон Патріку.
— Друзі, хаал-лілуйя!!! — раптом вигукнув Патрік протяжно і голосно.— Давайте піднімемо руки! Амен, мій Боже! Амен, любий Господь! Друзі, давайте разом помолимося за всіх бідних, за всіх, хто зараз у злиднях, хто не має їжі та притулку! Помолимося за всіх, у кого немає грошей, щоб Господь їх благословив! Я прошу вас, якщо вам не важко, давайте усі піднімемося зі своїх місць!
Зал почав вставати. Піаніст награвав спокійну, але бадьору музику, що наче струмок розливалася залом. На сцені пастор і Саша синхронно, під музику, розхитувалися, створюючи атмосферу якогось медитативного трансу, і це подіяло навіть на мене. Повернувся прес-секретар і кинув нам: «Ходімо!». Ми також піднялися, Ілля з Віталіком рушили до виходу.
— А як же молитва? — поцікавився я.
— Молитва не здолає бідність,— категорично відрубав товариш Сім.— Тільки класова боротьба.
— Бідність, зникни!! — волав Патрік зі сцени.— Злидні, йдіть геть! Зараз я виганяю духа бідності разом із демоном злиднів! Амен! Амен! Демон злиднів, залиш назавжди цей зал! Дух бідності, я наказую тобі — вийди з цих людей!!!
Ми троє, наче згадані створіння, залишили актовий зал.
— Що він тобі сказав? — спитав я у прес-секретаря на ходу.
Віталік помахав ключем з біркою, на якій стояла цифра «13». Перемовляючись, ми проминули коридор і невдовзі опинилися перед дверима, оббитими чорним дерматином, і це миттю нагадало мені суд. Прес-секретар звірив номер кабінету з номером на бірці і заходився був відмикати, але замок чомусь виявився не замкненим. Він повернув ручку, штовхнув двері, і ми ввійшли.
Це було звичайне «пізньорадянське» службове приміщення, яке з тих самих часів жодного разу не ремонтували. Пара великих вікон дивилася на дорогу, якою снували автівки, далі розташувався парк, удалині видніли бані православної церкви. Вже потроху сутеніло. У кутку стояв великий залізний вогнетривкий шкаф із сейфовим замком, який, здавалося, неможливо зрушити з місця, а всю середину кімнати займав довгий стіл для нарад, уздовж якого були розставлені стільці. На дальньому кінці я помітив червоний телефонний апарат, а поруч з ним сиділа Соня Купер і задумливо палила тонку сигаретку. Перед нею стояли почата пляшка червоного вина і гранчак. На колінах у Соні вовтузився якийсь вовняний клубок з гостреньким носиком і оченятами-ґудзиками,— незабаром виявилося, що це щеня карликового шпіца. Соня була у в’язаній кофтинці і собачку причепурила так само: щеня мало на собі ошийник і таку ж мініатюрну кофтинку.
Трапилося так, що саме у той момент, коли ми заходили, Ілля розповідав якийсь бородатий історичний анекдот — здається, про Брежнєва і Дубчека на партійному бенкеті. Почувши кінцівку, я розреготався, і з тим-таки бадьорим реготом ступив у кабінет. Аж раптом наштовхнувся на злющий погляд Соні Купер і закляк. Одночасно я згадав, що й досі не встиг умитися, і зараз стою перед нею з посмішкою на вустах, якої не встиг позбавитися, і розмальованою пикою.
— Тоні, фас! — скомандувала Соня шпіцеві, побачивши мене. Той радісно тявкнув і залишився на місці. Вона піднялася, тримаючи цуцика під пахвою.
— Значить, он воно як? — проказала Соня, звертаючись до товариша Дванадцять. Той тільки знизав плечима.
Ми стояли втрьох і дивилися на неї, і вигляд у нас, мабуть, був ще той. Соня налила вина, залпом вихилила гранчак і з ненавистю зиркнула на мене:
— Може, змиєш свою клоунаду? Виглядаєш, наче зарюмсана шмата.
— Тобі краще знати, як виглядає зарюмсана шмата,— відповів я з гідністю.— А мені й так непогано!
— Ах ти ж, тварюко! — вибухнула Соня.— Ще й має нахабство обзиватися! А я ж тебе навіть із мамою познайомила... Щоб ти знав: я ніколи не плачу, а за шмату ти мені зараз відповіси!
Вона кинула цуцика на стіл — той миттю зістрибнув з нього і подріботів у куток кабінету, а сама кинулась до товариша Дванадцять і вчепилася у його рукав.
— Дай йому в пику! Швидко! — звеліла Соня.— Або зараз же вертай мій фен!
Товариш Дванадцять замислився. Я обачно відступив на крок.
— То ж як у тебе совісті вистачило, га?! — накручувала сама себе Соня, звертаючись уже до мене і скаженіючи майже в геометричній прогресії.— Пити, курити разом з нами, хихотіти, а потім отак мене підставити? Та що ж ти за людина така? Як ти наважився?!
— Я сказав правду! — Я теж почав виходити із себе.— Тобі відомо, що таке правда? Чула про таке?
— Ти ж ні чорта не знаєш і не розумієш!
— Я знаю, що Захарченко не винен! Хлопець сидить у СІЗО ні за що!
— Та звідки, скотиняко, тобі це знати?! Хто ти такий? Звідки ти взявся? — вона знову повернулася до товариша Дванадцять.— Дай йому, негайно! І ти, лупатий! — звернулася вона до сторопілого прес-секретаря.— Чого стоїте, наче боввани?! Обидва наваляйте йому, прямо зараз!
Невідомо, чим би це все скінчилося, аж раптом з’явився Саша. Він оцінив диспозицію, коротко кинув мені: «Вийдемо на хвильку», і пішов з кабінету. Я рушив слідом.
Саша чекав на мене біля вікна у кінці коридора. Він енергійно розкурив одну сигарету, передав мені, і тут же розкурив іншу — для себе.
— Ти знаєш, що я там був,— сказав він, удивляючись мені в очі.
— Знаю.
— Мені коштувало певних зусиль, щоб там не світитися,— продовжував він, випускаючи дим ідеальними колечками,— тому я тобі збрехав. Але зараз, після моєї першої в житті проповіді, я скажу тобі чистісіньку правду. Я в цьому не винен. Тож якщо ти насправді журналіст, а не якесь лайно, ти мусиш дослухатися і до мене. І все ретельно зважити.
Я замислився над його словами.
— Знаєш, що каже товариш Дванадцять? — нарешті поцікавився я.
— Кажи.
— Він упевнений, що Наташу Штос убила Соня.
— Соня? — посміхнувся Саша.— Навіщо?
— Ревнощі, або заздрість...
— Ілля... Справа в тому, що він у неї закоханий. Але ніколи в цьому не зізнається. Ілля завжди вдає, що у нього нема почуттів,— він же залізний революціонер. У нього єдина коханка — революція, хіба він може її зрадити? Тобі не здається, що соціальний активізм — це теж збочення? Я іноді думаю: а може, він просто дівич? Це багато що пояснює... У мене був один знайомий, який у свої двадцять вісім жодного разу не був з жінкою, уявляєш? І насправді таких багато, кому з дівчатами не щастить... Тут навіть не в зовнішності справа...