— Навряд чи це так,— відповів я після паузи.
— Я теж думаю, що навряд чи,— швидко підхопив Саша.— Звичайно, він перепихнувся в старших класах з якоюсь тихою Машею з першої парти, аби зрозуміти, що воно таке і не відрізнятися від таких же агресивних невдах. Але я думаю, це його не дуже зацікавило... Адже Маша не Ленін, розумієш? І навіть не Інеса Арманд. Вона нічого не знала ні про революцію, ані про державу, лишень тихенько пихтіла, коли він її вовтузив... У сексі нема місця класовій боротьбі. Ні, певна боротьба, звичайно, є, але коли справа доходить до знятих трусів, то і пролетаріат, і буржуазія однаково схильні до експлуатації... Ілля мав би подобатися дівчатам, він же досить симпатичний хлопець, але у ньому є щось таке, що рано чи пізно викликає відразу. Не помічав? Якась внутрішня помилка...
— Якщо не ти, і якщо не вона...— почав я міркувати, не звертаючи уваги на його риторику — тільки-но виголошена проповідь давалася взнаки.— То хто ж тоді? Я не можу повірити, що це Захарченко!
— Ні,— відповів Саша майже пошепки.— Не він. Він навіть нічого про це не знав...
— А хто ж тоді?
— А ти мізками розкинь, преса... Я ж ніколи не виступав по героїну. Жодного разу не мав з ним справи. Я прихильник «швидкості». А Захарченко — всього-навсього дурний хлопець, який прийшов у той день не на ту вечірку.
— Луговий?
Саша ледь помітно кивнув.
— І навіщо це Луговому?
— Луговий — пішак,— відповів Саша.— На дошці є інші фігури. Наприклад, кінь, що ходить літерою «Г». Скажений кінь.
— А хто ж тут король?
— У-у! — протягнув Саша.— Такі питання... Ось це вже тобі точно ні до чого. Ти й так багато зайвого питаєш... Тут такі фігури, що не кожен сяде за дошку. І взагалі — справа сімейна...
Він коротко підняв палець — мовляв, зауваж, і його очі зробилися зовсім зеленими і скаженими.
— Це, розумієш... В них там свої розклади. Тож і я незабаром звалю звідси, бо я також, як виявилося, пішак. І ти дурний пішак. Сам утрутився у цю гру, ніхто тебе не тягнув. І тепер тобою зіграють... А потім викинуть із дошки...
— Що ти зараз маєш на увазі? — насторожився я.
Саша наблизив до мене обличчя, яке зараз здавалося остаточно божевільним, схожим на восковий зліпок, знятий з мерця, і промовив, викарбовуючи кожне слово:
— Скажений кінь тебе розтопче.
Він постояв біля вікна ще хвилину, докурив, кинув недопалок і вже зробив два кроки, щоб іти, але чомусь зупинився.
— Я остаточно звалюю,— сказав він.— Не хочу бути собакою.
— Що ти верзеш? — не зрозумів я.
— Ти думаєш, тебе врятує твоя публічність...— поніс він далі таким тоном, ніби марив.— Твоя атака на суді, той сміховинний статус журналіста... Правда в тому, що усім насрати...
— Я не боюся,— відповів я.— І якщо Лугового знайдуть...
— Його не знайдуть,— перебив він.— Ти й досі нічого не зрозумів? Ти думаєш, це тобі розважальна прогулянка? Наташа, бідолашна, теж так думала! Їй все здавалося кумедним!..
— Та хто...— почав був я, аж раптом він подався до мене і приклав указівний палець до моїх губів так рвучко, що я мимоволі відсахнувся.— Більше нічого і нікому! Нічого і нікому! Ні за що! І щасти тобі, хоча не факт, що ми ще раз побачимося!
— Так що ж мені робити? — спитав я у розпачі.
— Їдь додому,— відповів Саша.— І клоунаду оцю змий. Бо на вигляд, наче зарюмсана шмата.
Я уважно подивився на нього. Здається, Соня Купер казала те ж саме, але Саші тоді ще не було в кабінеті. Все це нагадувало якийсь дурний похмільний сон. Я розвернувся і покрокував коридором.
— Даню! — гукнув мені у спину Саша.
Я зупинився.
— Як тобі проповідь? — поцікавився він.
Я трохи подумав і відповів:
— Ти ані словом не згадав про Бога.
Чесно зізнаюся — я був радий забрати звідти ноги.
3
На вішаку волого виблискує її червоне пальто. У коридорі сохне розкрита парасолька з рунічними візерунками по краю, що скидається на вітрило драккара. І всупереч буденності цієї шмаркливої ночі під стелею згущується атмосфера тривоги...
Кіт Міша потерся об мою ногу, винюхав, що нічого смачного я не приніс, до того ж від мене неприємно, агресивно тхне коньяком,— і розчинився в темряві коридора. Долинув невиразний запах якоїсь їжі у процесі термічної обробки... Так пізно — а вона щось там готує... Це так зворушливо... Моя кохана...
Марина справді готувала щось на кухні. Роззувшись, залишивши на вішаку геть промоклу куртку, я прихопив пляшку червоного шампанського та увійшов. Вона стояла до мене спиною над якимось варивом. Почувши мене, не повернулася; тільки ледь помітно здригнулося ліве плече... Я обійняв її ззаду, притиснувся, руки ковзнули під футболку з кошеням, що я подарував їй минулого року...
Марина легко, але помітно відсторонилася.
— Сідай,— сказала вона.— Розповідай, як пройшов день...
Не отримавши навіть поцілунку, я впав на стілець і тільки хекнув. Мій день пройшов так, що зоставалося тільки впасти й хекнути. Я потягнув носом:
— А що на вечерю? Лазанья?
Вона повернулася і зупинила на мені погляд. Очі сухо блищали.
— Ні, сир тобі, як відомо, набрид.
— Зовсім ні, люба, що ти кажеш...
— Набрид, це точно,— відрубала вона.— Тому, сиру більше не буде.
— Це паста! — спробував я вгадати.— Паста карбонара! Так?
Марина вимкнула плиту.
— Зараз дізнаєшся.
Вона почала вовтузитися біля стільниці з чимось, що парувало у каструлі, аж раптом повернулася, дивно подивилася на мене — так, ніби бачила вперше, помітила шампанське і розсміялася.
Майнула думка: якась вона не така. Може, місячне?..
— Відкорковуй! — скомандувала Марина, дістаючи з полиці два келихи.
Я потягнувся до пляшки. Вона слідкувала за мною своїми великими карими очима, а потім раптово спитала:
— Як це зветься, коли випиваєш келих перед вечерею?
— Аперитив,— трохи здивовано відповів я.
— А якщо пляшку замість вечері? І другу замість вечері? Як це називається?
— Це називається алкоголізм, кошенятко...
— Круто! Вип’ємо за алкоголізм!
Хлопнув і кудись полетів корок, але спритність і досвід дозволили мені не пролити ні краплини.
— Лий, не жаднуй! — підхльоснула вона, коли я пригальмував, бо келихи були святкові, чималі.— Це ж аперитив! А потім — головна страва!
Я з сумнівом налив по вінця. Марина встала.
— Я зараз скажу тост,— виголосила вона з торжеством.
Довелося й мені піднятися.
— За алкоголізм!
— Дивний тост, кошенятко,— зауважив я.
— Проте чесний!
Не дочекавшись мене, вона почала пити, причому у якійсь зовсім непритаманній їй манері. Зазвичай вона сьорбає алкоголь дрібними ковточками, довго цідить, а потім ображається, бо за той час, поки вона здолає келих, я встигаю упорати майже пляшку. Цього разу вона пила не відриваючись, жадібно, наче гасила щось усередині, і я мимоволі згадав, що саме з такою жадобою ковтав пиво Біс у тій клятій наливайці. І це співставлення — мєнтовської тварюки із моєю молодою дружиною — раптом злякало мене і викликало огиду. Мені навіть здалося, що Біс зараз присутній тут, у цій кухні.
— А зараз — вечеря! — дзвінко оголосила Марина.— Давай, наливай, нема чого чекати!
Її язик уже трохи заплітався. Дзенькнуло і мало не розбилося якесь скло.
— Ти питав, що у нас на вечерю...— проказала вона, стоячи спиною до мене.— Так от — це не лазанья чи паста карбонара, а такий собі сюрприз...
Я долив вина і прикурив сигарету.
— Це... Це справжня локшина! — з піднесенням оголосила Марина, повертаючись із мискою, де парувала якась біляста маса.— Локшина без соусу, без креветок, без грибів, і — головне — без сиру! Навіть без солі і взагалі без нічого! Локшина, якою ти годуєш мене кожного дня, паскудний ти покидьок!..