Я планував залишитися і послухати Потапова, але мені подзвонили і наказали швидко повертатися в редакцію. Дорогою я розмірковував, що нашим морлокам не вистачає ватажків, які б їх радикалізували. Хлоп з павучими очима наче й підходив на цю роль, проте сьогодні і в нього далі балачок з листівками справа не пішла.
Першою в редакційному офісі я зустрів Ганнусю, молоду журналістку.
— Тебе Віка шукала,— проінформувала вона з порогу.
— Навіщо?
— Сказала, щоб ти одразу до неї зайшов. Щось важливе.
Я скинув куртку, почав перебирати в пам’яті останні події... Чого це я знадобився начальству? Щось обіцяв і не зробив? Зробив щось, чого не обіцяв?
— І друг твій заходив! — жваво повідомила Ганнуся, не відриваючись від монітора.
— Який ще друг?
Тут вона відволіклася і кокетливо посміхнулася:
— Класний такий! Уматний! Дань, познайом...
— Як друга звуть?
— Та якби він сказав... А я засоромилася спитати...
— Запам’ятай, Ганнусю, раз і назавжди — справжній журналіст ніколи не соромиться спитати.
— Та ну тебе, зануда!
Який ще друг? Зроду-віку до мене на роботу друзі не приходили. Може, Скоба? Так він навіть не знає, де наш ньюзрум...
Бридко задеренчав робочий телефон. Я взяв слухавку.
— Данило, де тебе носить? Що з телефоном?
Розлючений голос Віки не обіцяв нічого доброго.
Особливо через те, що зараз я був «Данило». Коли все норм, я просто Даня, а коли чудово — навіть Данічка.
Я напружився:
— Нічого... Ти хіба дзвонила?
— До мене в кабінет! Швидко!
Тоненька Віка розмовляла по телефону та одночасно крутилася у своєму величезному шкіряному білому кріслі. Навпроти неї сиділа на стільці її помічниця, випускаючий редактор Лена, що не віщувало нічого доброго. Коли я косячив лише трохи, Віка гризла мене самостійно, а ось коли зальот був серйозний, вона кликала на допомогу свою «праву руку» — в якості додаткових щелеп. Підлеглі мусять страждати — таке кредо сповідувала Лена. Спритним жестом вона показала мені на стілець поруч із собою.
Я присів, розглядаючи червону декоративну рибку в кулястому акваріумі на столі керівництва. Здається, вуалехвіст. Звучить досить романтично. В шафці гіпнотизувала погляд батарея елітного алкоголю.
— Так,— сказала Віка.— Так. Зробимо. Всього найкращого, Арнольде Філіповичу.
Вона відключилась, але мобільний миттєво запілікав знову.
— Так! — різко відповіла Віка вже іншим голосом.— У мене нарада, я передзвоню.
Вона жбурнула телефон і почала бурити мене поглядом. Я мовчав.
— Данило, скажи мені, шо це за хєрня?
Я зобразив на обличчі запитання. Віка трохи повернула до мене монітор свого робочого комп’ютера:
— Підсядь ближче.
На екрані був мій авторський блог, який я опублікував на нашому сайті перед тим, як іти на страйк водіїв. У ньому я доволі нудно обґрунтовував необхідність монетизації пільг.
— Це не зовсім хєрня, Віко,— почав я обережно.— Це, розумієш, блог... Журналіст пише такі речі, щоб у вільній формі висловити свою...
— Нижче! — рявкнула Віка майже в істериці, і я зрозумів: ще одне слово, і вона роздряпає мені обличчя.
Під текстом був коментар власника нашої агенції Анатолія Смірнова. Він сподобився власноруч прокоментувати мій блог. Таке траплялося дуже рідко, і взагалі-то мене мали зараз похвалити. Це десь так, якщо ти працюєш позаштатним програмістом у компанії «Facebook», і твій пост раптом прокоментував Цукерберг.
Смірнов писав:
«Монетизація пільг може вдарити по пенсіонерах і найбільш незахищених верствах населення. В нашій несправедливій державі з корумпованою владою мізерна адресна допомога не зможе компенсувати необхідний пакет соціальних гарантій, який колись мала кожна робоча людина. Ми маємо захистити право робітників на гідне життя! Не можна, щоб людей знову обманули. Долю реформи з монетизації пільг має вирішувати всеукраїнський референдум!»
А нижче, під цим коментарем, виявився ще один. Мій. Поряд з текстом безпомилково висвітлювалася моя усміхнена фізія і стояло моє прізвище. Але був один нюанс — я цього коментаря не писав.
Начебто мій текст виглядав так:
«Це стадо, друг. Бидлятина. Воно нічо таке не заслуговує. Це срана мідія без кольору, смаку. Живи в своїй консерві, не вийо... А ти для мене не багатий дядя з телевізора, а маринований в баночці хрін. Ти кажеш — ті лошки чогось там варті?Чому ж тоді нікому з тих убогих не вистачило духу впіймати головного, хто їх там претісняє, і яйця йому відкрутити? Так, один директор залишеться без яєць, але зарплату миттю віддадуть! Коли я стану водієм трамвая, я буду суровий! Взяв би арматуру! Ну так і ти не взяв, а голосніше всіх тут патякаєш. Тобі ж на них насрати. І ти точно таке ж чмо, як ті пластилінові. Тільки все буде по-іншому! І що завгодно може статись. Озирайся!»
Я зберіг орфографію і пунктуацію. Текст не можна було назвати остаточно безграмотним, але в ньому траплялися такі граматичні і пунктуаційні помилки, які з головою видавали людину не дуже освічену. А тепер моє начальство вважало, що ця людина — я!
— Я цього не писав,— тільки й видихнув я під їхніми очима, що цілилися в мене, як дві пари «Макарових».
— Це провисіло на сайті чотири хвилини! — у голосі Віки дзенькнув метал.— Це встигли прочитати чотирнадцять відвідувачів сайту. Я не знаю, хто ці чотирнадцять людей. Ти розумієш, що тут написано і кому воно адресоване?!
— Я цього не писав,— тільки й зміг я повторити.
— Навіть ти не настільки дебіл, шоб написати «претісняє»,— вставила Лена.
Від наростаючої люті Віка навіть побіліла. Вона почала із шипіння, а під кінець допиту вже зривалась на крик:
— Якби я припустила, що автор — ти, я б з тобою зараз навіть не розмовляла! — просичала Віка.— Коли ти пішов на мітинг, твій комп був у системі? Ти його залишив, так? Хто заходив до редакції? Хто це міг написати?
— Я... та я не знаю! Я й справді не вийшов з системи... Ганнуся казала, хтось заходив... Але я й гадки не маю, хто це міг бути!
Віка скочила, ще мить — і кинеться на мене зі своїми наманікюреними нігтями, щоб остаточно придушити. Але ні — плюнула спересердя і відволіклася: знову задзвонив телефон.
— Так! Неси!
Вона без сил впала на крісло. Лена дивилася на мене нерухомим поглядом, наче в неї під сукнею ніж, і вона ось-ось вихопить його, щоб швидким і точним фехтувальним випадом зробити в мені дірку.
— Зараз подивимось,— сказала Віка.— І благай Бога, щоб цього ніхто не помітив! Якщо хтось із них це прочитав — вилетиш звідси під три чорти! Сьогодні ж напишеш за власним!
— Чому? Я ж нічого не зробив!
— Тому що ти кретин! — несамовито вигукнула Віка.— Закінчений ідіот! Комп’ютер треба вимикати, коли йдеш на завдання, тебе цього хіба не вчили?!
— Хто про це знає? — спитав я, витримавши паузу.
— Поки що тільки ми і Денис. Скажи йому спасибі, що помітив це через чотири хвилини, а не через п’ятнадцять! Ганна каже, хтось прийшов до тебе і хвилин сім просидів за твоїм столом!
— Ганна теж гарнюня! — зауважила Лена.— Прийшов якийсь лівий чєл, сів за робочий комп’ютер журналіста, а їй хіхоньки! Я з нею поговорю. Блондинка, бляха-муха!..
Віка, яка теж була блондинкою, уважно подивилася на Лену, але нічого не сказала і повернулася до мене: