- Чого ти, серце, невесела? - шепче їй Петро.
- Так! - каже Ярина й поглянула на нього. В очах сльози, а сама мов ясочка усміхнулась...
Весілля пройшло перед очима, і Петро заснув. Сниться Петрові, що він їде кудись далеко на машині, їде довго, всяких людей зустрічає, та все чужі; а далі приїздить в якийсь город. Тут його роблять москалем. От стоїть він, одягнений в московську одежу, з рушницею; от виправляють його, руки йому підіймають вгору і пускають вниз... то вп'ять махають його руками, під бороду штовхають... точнісінько так, як він бачив колись муштру. Коли це приїздить начальник і каже:
- А де тут Петро Мирошник?
- Осьде! - одказує унтер-офіцер.
Підійшов начальник до Петра та й каже:
- Ану лишень маршируй!
Петро пішов марширувать. Начальник кричав:
- Не так!.. Ногу вище!.. Закаблук назад!.. Носок витягни!.. Живіт підтягни!.. Рівніш! Рівніш!!! Раз, раз, раз!
Іде Петро біля начальника.
- Носок витягни! - кричить начальник. А далі, як зацідить його по потилиці!.. Так Петро й скочив з постелі. Прокинувся - вже світ білий. Перед ним стоїть Пилип і каже:
- Чого це ти так руками кидав? Ходім, пора на зборню.
Прийшли наші новобранці на зборню, аж там вже й перекличка йде.
- Ви сякі-такі! - гримнув на їх унтер-офіцер. - Чого вилежуєтесь у пуховиках? От я вам дам!
- А дзуськи, лисий! - каже Пилип, тільки так, що унтер-офіцер не чує. - На пуховиках, - передражнює він. - Бодай ти цілий вік на таких пуховиках спав.
Біля нього новобранці сміються.
- Цить, нехай йому біс! Ще, чого доброго, почує, то й потилицю натовче.
- Хіба в нього такі довгі вуха, що аж звідціля почує? Досадно, єй-богу! Такий же чоловік, а глянь - пана удає! "Такі-сякі!" - передражнював Пилип унтер-офіцера.
Новобранці, котрі близько стояли, сміялись. Унтер-офіцер підійшов ближче.
- Чого ви там зуби скалите? Глядіть лишень, щоб на кутні не засміялись. Чуєш ти, базіка! - каже він до Пилипа. - Ти тільки вмієш базікати, а на перекличку пізніш усіх ходиш. Чого опізнився?
- Я заходив у церкву богу помолитися, щоб до вашого чина дослужиться.
Новобранці засміялись.
- Що таке? Ти дуже цікавий! - За сміхом новобранців він не розслухав, що сказав Пилип. - От я тобі!.. - Та й не договорив унтер-офіцер, що він хотів йому зробить, бо закричали, що начальник іде, так він пішов назустріч.
Почали вибирать новобранців, кого куди послать. Петрові прийшлось у Петербург, у гвардію. Прийшла черга до Пилипа.
- Пилип Горобець! - викликав його начальник.
Пилип підбігцем вийшов та й став перед начальником на витяжку, мов справжній москаль. Він вже давно придивлявся до того, як москалі ходять, як стоять, і успів всю постать з них зняти. Начальник засміявся та й каже:
- Ти, мабуть, охотишся до служби?
- Все одно, барин, ваше благородіє! Хоч охоче йди, хоч ні, а йти треба. То я вже лучче охотника з себе удаю.
Обгледіли його, й каже начальник:
- Куди ж тебе послать? Може, ти тут охоту маєш зостаться, в мене?
- Е, ні! Я б хотів куди-небудь далі. Чи не можна, ваше благородіє, у гвардію?
Пилип був малий на зріст, і просьба його так розсмішила начальника, що він аж за живіт брався та реготав.
- Диви, бісова личина! Не тільки нас, а й начальника розсмішив. Цей не пропаде! - балакали між собою новобранці.
Висміявся начальник та й каже:
- Ні, брат, цього не можна. Ти малий, а туди вибирають великих.
Пилип трохи засоромився, а далі почухав потилицю та й каже:
- Ну, коли так, то вже куди хочете, ваша милость, тільки тут не зоставляйте.
Начальник не став би й говорить з таким блазнем, та коли ж Пилип смішив його, то через те він з ним і розбалакався.
- Ну-ну, зоставайся тут. Ти мені уподобався. Тобі добре буде! - сказав начальник і викликав другого.
Повернувся Пилип по-московськи на пальчиках та й пішов у гурт. Невесело йому було, сердився Пилип. Воно так все буває: як чоловік забере собі зараннє в голову, що ось так і так воно буде, а так не зробиться, як йому хотілось, ну й досада візьме. Недовго ж Пилип і журився. Не вспіли двох новобранців викликать, як він уже докладав штуки.
- А де ж Петро? От, бісова сова! - казав він на одного витрішкуватого новобранця. - Куди полетить? Аж у Петербург! А бідненький горобчик як сидів під стріхою, так йому й сидіть!
В сніданок скінчили перекличку і начальник звелів тим, що в гвардію, йти додому, забирать збіжжя своє та й на машину.
- Отака ловись! І попрощатися з Петром не дадуть! - каже Пилип. - Біжи ж ти, Петре, на квартирю та забирай клунки, а я піду достану снідать, та хоч поснідаєм на вокзалі.
Поки тут в городі Петро тинявся щоранку й щовечора на зборню, слухав теревені Пилипові, дивився, як танцюють, а іноді й сам співав у гурті, поки він помаленьку забував про село, старий батько його, Грицько, занедужав. Сказано, чоловік сливе столітній, то де вже те здоров'я візьметься; а тут ще горе пристукало, то воно й не диво, що дід заслаб. Поки сина вирядив, Грицько опустився і ото не видержав, сердега, та й звалився. Одначе через силу піднявся, щоб одвезти Петра в город; а як вернулися з города, то дід виліз на піч і почав кашлять: розламало всі кістки. Стара Марина ходила як варена. Ярина охала, збиралась родить: вона дуже стривожилась своїм нещастям і родила скоріше, ніж ждала. Скоро після того, як старий Грицько вернувся з города й заслаб, Ярина розходилась родить. Старий на печі охає, а Ярина на полу - двоє слабих в хаті. Баба Марина не знає, кому й поміч подавать. Під вечір Ярину полегчив бог: вона благополучно родила сина, вгамувалась трохи й заснула. Іван один хазяйнував: воду носив, помагав Оксані, воли й телички напував, їсти скотові давав - скрізь справлявся. Сказано - хазяїн.
Охрестили новорожденного і назвали Грицьком. А дід Грицько, як тая свічка, що догорає... - то палахне, то притухне. Оце неначе лучче йому - і попоїсть трохи, і просить, щоб онука показали; хрестить дід онука та шепоче молитву, й сльози на очах; потім неначе зовсім забудеться, розказує щось таке, ніби Петра він бачить.