Ні Шабля, ні ти, однак, не були Шакалом.
Тож ти перестав тоді, в Києві, заздрісно витріщатися на "ленд-крузери" месьє Жана та сера Джона. Ти викупався, надяг цивільний одяг і пішли до пивної за рогом, на вулиці Олеся Гончара, навпроти Французького інституту. Він називався "Пікколіно", і це був найкращий італійський ресторан, у якому ти коли-небудь бував, а бував ти в багатьох.
Усівся надворі.
Офіціанти та офіціантки носили темні краватки з вишитим мотивом з вишиванки, єдиним патріотичним елементом. Окрім вишиванки на краватці, у "Пікколіно" не було жодної згадки про Україну.
Ти вирішив не зраджувати своїх поверхневих знань української мови — колись чув, розмовляв українською, ще дитиною — ти попросив меню англійською мовою, і офіціантка заговорила з тобою англійською, яка була кращою за твою. Ти замовив моцарелу з буйволиного молока з руколою, і вона була така свіжа, нібито ти їв її десь у Тоскані, чудова, збризнута найкращою оливковою олією. Потім ти замовив тартар, і зверху на ідеально посічену яловичину та ж сама офіціантка натерла тонкі скибочки справжнього трюфеля, вагу якого вона виміряла заздалегідь і після того, як натерла, на невеликих ювелірних вагах. Ти пив до нього чудове вино, італійське, як і все тут, крім вишиванками на краватках персоналу.
Їжа та напої коштували цілий статок, але те, що в тебе було, ти витрачав без жалю, бо гроші вже не мали для тебе значення, або принаймні так ти намагався переконати себе, Коню.
Поруч з тобою сиділи дві дуже професійні на вигляд, хоч і дещо галасливі, англійки, які допивали третю пляшку вина. Вони могли мати якесь відношення до дипломатії. Дипломатів якось впізнаєш, навіть коли вони також працюють у другій, нерозголошеній якості. Дипломатична роль більш помітна в їхніх манерах, звичках, навіть тоні голосу. За сусіднім столиком сидів могутній хлоп з долонями, як річкове каменюки, у нього було побачення з блондинкою, молодою, але вже зробленою скрізь, де належить бути киянці з певних соціальних кіл. Вони обидва виконали ритуал дорогого побачення з суворою серйозністю. Чоловік постійно дивився в свій телефон, а потім, вибачливо клав каменюку своєї долоні на руку дівчини. Вона на секунду посміхалася. На його зап'ясті був золотий, досить вишуканий, прямокутний годинник, вартістю, на вашу думку, як п'ять автомобілів "ніссан навара".
На іншому кінці тераси ресторану галасувала група дорого та з поганим смаком одягнених чоловіків, ві вони були упаковані в паскудне та дороговезне шмаття, з ще дорожчими та крикливішими Jacob & Co або Richard Mille на зап'ястках, кожен з яких коштував як квартира в Києві, між браслетами, які ви навіть здалеку впізнавали як золоті та Cartier. Вони виглядали як бандити, хоча б тому, що приїхали на трьох чорних мерсах G-класу, які у ваших краях називали "гелендами", а в Києві — кубиками», кожен вартістю як п'ятнадцять старих "ніссан навара".
Вони голосно кричали, при цьому російською, сміялися та гуляли.
На секунду ти задумався, чи наважився б ти, якби був у формі, сказати, щоб вони розмовляли українською. Звичайно, не наважився б.
Пара, у якої було побачення, вийшла, здоровило не пропустив свою дівчину в дверях, як ти б це і досі робив, і не відчинив перед нею дверей BMW, в який вони сіли. Ти теж більше не відчиняєш двері машин дівчатам. Головним чином тому, що в тебе немає можливості, Коню, але якби й мала, ти б їх більше не відчиняв. Нехай вони самі відчиняють свої двері. Бандити також пішли, поїхали з бульканням v-вісімок. Залишилися англійки, все більш п'яні, що підказувало тобі підозрювати, що вони, можливо, і не пов'язані з дипломатією, і ти теж залишився, бо до комендантської години залишилось дещо часу, ти ще хотів натішитися літом в місті, нормальним життям, яке, все ж таки, вважав чимось типу цирку чи телевізійного серіалу, ти приглядався до нього якби-то з-за шибки, не вірячи у цю дійсність. Однак, тобі подобалася їжа, і вино також, але ти відчував докор провини, бо знав, що твої товариші по відділенню не можуть просто сказати своєму командиру, що їм потрібен тиждень перерви. Ти міг, бо в тебе є польський паспорт, тож ти міг будь-якої миті кинути документи та повернутися до Польщі. Тож, коли ти попросив про відпустку, командир одразу ж її дозволив. Він просто запитав, чи маєш ти намір повернутися. І щоб довести, що ти точно повернешся, ти дав йому ключі від "ніссана навари", ніби здаючи цю ломаку в ломбард.
І таким ось чином ти сидів собі в "Пікколіно" в цивільних шмотках, якби війни не було, бо і не було
Завив сигнал повітряної тривоги, на який ніхто не відреагував. Ти сів за стіл, допив пляшку, потім замовив граппу. Ти сидів там, не дивлячись в телефон, бо нічого цікавого в ньому ти не міг знайти, просто дивився прямо перед собою. Потім ти дістав маленький блокнот у шкіряній палітурці, розміром з паспорт, і авторучку, і тобі захотілося щось написати. Ручка зависла над папером і висіла.