Ви йдете, Кінь перший, Ягода другий, слухаєте повітря, і там нічого, далекий грім вилітів та касеток, що падають на позиції підорів. Нарешті ви прийшли, спускаєтеся до траншеї та вздовж траншеї до передової позиції. Ви не можете бути більше на нулі, далі внизу лише мінус; окопом ви досягаєте бліндажу, підготовленого з колишнього підвалу як кулеметне гніздо, на балках прикритий дерном навіс; в середині стоїть вода, і ви обидва знаєте, хлопці, що навіть ваші чудові німецькі чоботи Lowa не допоможуть, кінець кінцем ноги у вас будуть мокрі, а мокрі стопи кінчаються пальцями, що гниють і відпадають.
Цей бліндаж, ваша нова позиція, називається Атлантида. Раніше її називали Дупою, бо вона комусь нагадувала дупу, бог знає чому, але це було тоді, коли підори ще були там, тому пізніше, коли ти підорів ви виперли, а точніше, вони відступили, комбат вирішив, що Дупа не ім'я для місця героїчної оборони, тому назву і змінили.
А в Атлантиді стоїть вода.
— Зачекай, — кажеш ти, Кінь, затримуючи Ягоду перед входом.
З сумки на задній частині броніка ти дістаєш чотири сміттєві пакети та срібну стрічку і швидко обмотуєш ними свої чоботи, перш ніж зайти у воду. Ви ризикуєте, але промоклі чоботи на позиції, де ти не знаєш, як довго вам доведеться залишатися — це також ризик. За таких температур і вологості окопна стопа з'явиться у твоєму черевику швидше, ніж політик збреше по телевізору.
— Сісти не вийде, — каже Ягода, дивлячись у червоному світлі свого налобного ліхтаря на стоячу воду в бліндажі. — Довго навстоячки ми не витримаємо.
— Я бачив стілець по дорозі. Принесу, — кажеш ти.
Ягода пильно дивиться на тебе. Він намагається розгледіти на твоєму обличчі будь-які ознаки чогось, що може становити загрозу для нього та місії. Можливо, Кінь хоче померти, раз він готовий вилізти з бліндажа, щоб лише притаскати стілець?
Ягода бачив багатьох, хто перестав хотіти жити.
Ти, Коню, теж бачив багатьох подібних, але лише віднедавна, відколи вступив до піхоти. Серед пілотів дронів бажання жити є більшим.
Ти не розповів Пацюкові історію про те, як ти перестав пілотувати дрони. Зрештою, ти і сам знаєш, що Пацюк це зовсім не хвилює, так само як йому байдуже, як ти опинився в Україні, а на додаток ще й у ЗСУ.
Ти чітко пам'ятаєш ту розмову в Києві, невдовзі після того, як вся Київська область була деокупована, ти приїхав вдруге, щоб допомогти, керуючи старим "крафтером" наповненим портативними генераторами, і вперше відчув, що не хочеш повертатися до Варшави, бо навіщо це робити? Саме тоді ти написав Єві, що вона може користатися квартирою — це ж велике приміщення, яке коштує чималих грошей. Нехай користується.
Чи вона і досі стоїть порожня, ти не знаєш, чи хтось там мешкає, чи Єва просто заходить полити рослини, чи викинула їх, чи вийняла продукти, які ти залишив в холодильнику. Все це було не так давно, і все ж вам здається, що з того часу минула ціла вічність.
Тож ти пам'ятаєш ту розмову. Це сталося в Барбакані, також відомому як Бактерія, гидкій київській пивній, яку часто відвідують ветерани та військовослужбовці, де ви вчотирьох сиділи, пили пиво, а ви навіть не любиш пиво, і всі говорили про те, що робити далі, як їхати, що робити, хто повертається потягом, хто машиною, який перехід через кордон є найкращим, і ти зрозумів, що не маєш по що повертатися; а точніше, ти вже розумів це раніше, але лише тоді, в Бактерії, ця думка так чітко сформулювалася у твоєму розбитому розумі, що ти більше не міг її ігнорувати.
Так, ти знав це вже раніше, але лише тоді відчув, що повернення є просто неможливим, ніби хтось забрав у тебе паспорт, ніби тебе вигнали, ось тільки хто тебе вигнав? Ти не був вигнанцем, просто не міг повернутися до цих згарищ, ніби справжні згарища тут тобі знести легше.
Ти залишаєш свою гвинтівку на бруствері і виходиш з бліндажа по стілець, який бачив по дорозі. Металевий, з сидінням і спинкою з бордового дермантину, реліквія життя, яке колись тут мало місце, але місця вже немає; виходиш по того стільця, ніби ти археолог давнього життя наддніпрянського села; хтось сидів на тому стільці за столом, їв хліб з маслом і запивав чаєм, а тепер Ягода сидітиме на тому стільці, чергуючись з тобою, Коню.
Дорогою ти бачиш старий, брудний піддон, зроблений з соснових дощок, і думаєш, чи не повернутися за ним, він стирчав би над водою в бліндажі, а тоді чуєш повітря, твій мозок реєструє свист прильоту за дві секунди до того, як його реєструє твоя свідомість, і перш ніж ти розумієш, нібито щось летить в тебе, твій мозок кидає тебе на землю, одразу в потрібному напрямку, потім спалах і одразу ж удар, і ти відчуваєш, як у тебе клацає у вухах, але насправді це не клацання, ти вирішуєш, що це не васильок, тож, можливо, у тебе є мить, щоб побігти, тому ти схоплюєшся і біжиш, не відпускаючи стільця, Ягода з бліндажу кричить, бо не бачить, як ти біжиш, а ти біжиш, хоча темно, ти бачиш це, ніби день, ти досягаєш бліндажу, падаєш всередину, падаєш на коліна в стоячу воду, але у тебе є стілець.