Выбрать главу

— Хто вони взагалі? — спитав ти потім у Єви, твоєї старшої сестри.

Та здивовано подивилася на тебе. У неї на очах були сльози. Ти нічого не відчував, і її сльози тебе здивували.

— Ветерани. Колеги дідуся, — прошепотіла вона, витираючи носа.

— Ветерани? — здивувався ти, якби не знав значення цього слова, хоча й знав, але чомусь воно тобі здавалося не зовсім правильним.

— Який же ти дурний.

— Ветерани — це ж колишні солдати.

— Ну?

— А дідусь же був у сотні Хріна, в курені Рена, — продовжував ти зі все меншою впевненістю. Ти вимовляв ці слова, не до кінця розуміючи, що вони означають; вони відлунювали у твоїй голові, ти чули їх з дитинства: сотня Хріна, курінь Рена, що б це не означало.

— Ну і?

— Думаєш, що вони ветерани? А чи було то нормальною армією...? — ти намагався врятуватися, не знаючи чому.

— А з АК — це ветерани...?

Ти не відповідав. Ви стояли мовчки. Похмурі старі діди дивилися на вас, на онуків Петра, і у вас склалося враження, що вони дивляться на вас з огидою.

— І він був звідтіля, чи не так? З-під Перемишля? — нарешті спитав ти у Єви.

— Так. З Кшечкової. Батько дідуся був учителем у Перемишлі, але вони були з Кшечкової.

— То чому ж він не повернувся, коли вже було можна?

— А було можна? До чого він мав повертатися? У їхньому будинку вже хтось жив.

— Він міг би повернутися до Перемишля.

— Можливо, але до чого. Бо в Мілорадзицях у нього було тридцять гектарів. А тут – лише могили. Нащо кому могили, якщо там земля?

Священик провів панахиду, труна спустилася до могили, священик собі пішов, діди в вишиванках заспівали Зродились ми великої години, і ти якимось чином розумів слова, хоча їх і не знав, але був у тобі такий спомин, що дідусь мугикав собі ту пісню, коли грав з тобою в шахи, коли ти був дитиною, без слів, одну мелодію. Зродилися ми у велику годину, з пожежі війни, з вогню пострілів.

— Чому ми не українці? Бо твій дід був в УПА? — раптом спитав ти, радше від нудьги, ніж від цікавості.

У твоєму запитанні не було жодної удавання; ти зовсім не хотів бути українцем; тобі це навіть не спадало на думку. Ти спитав з цікавості. Як так сталося, що ти не успадкував національність свого діда, хоча й носив його українське прізвище, яке, однак, написане польською мовою, не було українським на показ, зовсім непомітним серед прізвищ твоїх однолітків? Ти раніше про це не думав. Тільки коли помер твій дід Пьотр, а точніше Петро, ​​ти помітив, що це питання взагалі існувало у твоєму житті.

Батько мовчав. Мати подивилася на твого батька.

— Дай йому відповідь, — сказала вона, торкаючись його руки; ти пам’ятаєш цей жест.

Батько лише щось пробурмотів собі під ніс.

— Відповідай йому.

— Що тут відповідати? Тобі не слід про це балакати. Відразу ж якась там УПА. Він тоді був просто шмаркачем. Можливо, він кудись там і записався, але взагалі не воював, можливо, амуніцію приносив, не знаю.

Ти знав, що це неправда. Ніби крізь туман пам'ятав воєнні історії дідуся.

— Але він питав, чому ми не українці, — сказала мама, а ти промовчав.

— Це не має значення, просто якісь дурниці. Головне, що ми люди. Польща в Європейському Союзі. Ми європейці.

— Але мама полька. І бабуся теж була полькою. Дідусь познайомився з нею в Мілорадзицях, — сказала Єва.

— Про це мені відомо, — відповів ти, хоча зовсім не знав.

— Бабуся не була полькою, — раптом пожвавішав батько. — Вона була німкенею. З Вроцлава. Тобто, тільки за походженням.

— Бабуся Тося...? — здивовано спитала мама. — Про що ти кажеш?

— Хіба я тобі не казав?

— Ти взагалі не говориш про вашу родину. Про історію, – гірко відповіла вона. — У вас навіть немає старих фотографій.

— З таких розмов не виходить нічого доброго. Ти ж сама не хотіла, щоб твій батько знав.

— Чому ти не хотіла, щоб дідусь Владек знав? – зацікавлено запитала Єва, старша за тебе і завжди мудріша.

— Тому що ми були з Волині, а дідусь Владек не любив українців, – сухо відповіла мама тоном, який клав край усім обговоренням.

— Але чому він їх не любив?

— Ось бачиш? – зловтішно тріумфував батько. — Нащо про це говорити?

— Дідусь Владек не любив українців, бо вони вбили його батьків і двох сестер, спалили їх у сараї в Гуцині, і тільки він один втік, – сказала мама таким голосом, ніби вона казала, що дідусь Владек був шевцем, яким він по суті і був.