І ти засинаєш з цією думкою.
РОЗДІЛ 30
— Вставай, братан, вже час.
Ти відкриваєш очі і не знаєш, де знаходишся.
Тобі щось снилося, сон не пам'ятаєш, але на секунду тобі здається, що ти в квартирі, в тій, що колись була твоїм домом, і думаєш, чи він уже встав, чи знову ви запізнитеся до школи, і війна, і незворотне зникнення того світу приходять до тебе лише через дві секунди, і протягом двох секунд ти зовсім не Кінь, а той чоловік, якого вже немає.
Але ти вже знову Кінь, і замість сну приходить думка, з якою ти заснув.
Я хочу жити. Щось виросло на руїнах мого життя.
Тебе будить Арієць.
— Еріх вже тут. Реб працює. Можемо йти. Вставай, братан. Треба працювати, – каже він тихо, турботливо.
Ти одягаєш шолом, ви мусите йти.
— Мавік у них нахуй впав, у дебілів, я навіть бачив, де. Тримали його занадто низько, не думали, що у нас реб спрацює, – радіє Арієць.
— І на скільки він покриває? – питаєш ти.
— Навіть на сто п’ятдесят.
— Моща, блядь.
Арієць посміхається класичною посмішкою спецназівця, посмішкою, яка означає: ну ти знаєш, друже, ми спецназ, не м'ясна піхота, да?
Да, да. Йдемо.
Ви виходите, від дронів вас захищає портативний реб Еріха, ніщо не підлетить до вас на ці сто п'ятдесят метрів, від усього іншого вас не захищає вже ніщо.
Хіба що вони змінили частоти, а ви про це нічого не знаєте, тоді дрони пролетять.
У тебе були друзі в 177-й десантній штурмовій дивізії, ти знав їх ще як волонтер, до контракту, хлопці збирали гроші на реб, нарешті зібрали і так раділи, що вже ефпівішки не будуть влітати в окопи, а через три дні підори змінили частоти, рознесли двома ефпівішками і реб, і друзів, трьохсоті на місці.
— Арієць, а частоти на ребі хороші? – питаєш ти.
— Не хвилюйся, Кінь, ми...
— Так, ви спецназ нахуй, відомо. Special forces. Я колись віз чотирьох таких до Києва, вони були з ГУР.
— Так?
— Так, всі трьохсоті, один без обох ніг, теж вважали себе незнищенними. Один був настільки контужений, що потім йому здавалося, що Зеленський з Єрмаком хочуть його вбити, і запровадив собі такий контррозвідувальний режим, що спав під мостами, а в кінці хотів застрелити продавщицю в супермаркеті, бо йому здавалося, що вона вколола йому отруту, в кінці його відправили на лікування в такий спеццентр у Чехії.
— З ГУР таке відомо. Дебіли.
— Американці тільки з ними працюють.
— Американці теж дебіли нахуй, – посміхається Арієць.
— У тебе всі дебіли, тільки ти розумний.
— Я теж дебіл. Фортеця Бахмут. Всі дебіли...
— З нами тут, – закінчуєш за нього.
Такі вони в тих спецназах, думаєш собі, збираючи спорядження, перевіряючи батареї та обойми. Такі вони в тих спецназах, але працюють.
Тут все працює, на війні, думаєш. Артилерія, арта, не стріляє, а працює. Танки теж працюють, а працюють вони по комусь. Так кажуть, підорський танк по нас працював. А якщо хтось добре не говорить українською, то часом работаєт, не працюєт, так? І ти теж працював, скидаючи гранати з дрона, і з автомата теж працював по тих, яких вбив кілька годин тому.
Дивна це робота. У фізичному сенсі, звичайно, наскільки ти ще пам'ятаєш щось з фізики в ліцеї, то дійсно, ця кінетична робота, яку на окопі і сидячих у ньому солдатах виконують заряди снарядів, які вибухають, це просто робота, роботу виконують двигуни ракет і танків, це все робота, але саме слово здається тобі, Коню, таким невідповідним до її результатів.
Робота завжди здавалася тобі чимось, що має будувати, а не руйнувати.
Але, можливо, ти думаєш, руйнуючи, ми власне будуємо?
Чи можна щось будувати, вбиваючи?
Чому я взагалі приїхав сюди, думаєш ти, встановлюючи ноктовізор на шоломі, що змусило мене знайти в собі випалену дощенту енергію, щоб приїхати сюди, а потім підписати контракт, адже не бажання руйнувати чи вбивати?
Ти не шкодуєш, що вбивав росіян. Ти навіть не зміг змусити себе пошкодувати тих, хто ж не з власної волі опинився в об'єктиві твого дрона, тих мобіків, тих, кого обдуріла російська пропаганда, бо хіба це їхня вина, що їх виховали в цій російській церкві війни і смерті? Есхатологія цієї кривавої релігії повністю базувалася на перемозі 1945 року, та перемога, як Христос, що воскрес із гробу, була для них спокутою за їхні минулі і майбутні гріхи, а таїнством було насильство, і це було стародавнє таїнство.
— Ти думаєш, що проблема в Путіні? – запитала тебе колись Зуя, коли ви в ліжку розмовляли про вашу молодість, і ти розповідав їй про те, як на початку 2000-х років ти їздив по північній Росії і як добре тобі було з простими росіянами, які вони хороші люди. — Багато людей на Заході так думають. Що звичайні росіяни – це нормальні люди, як у пісні Стінга "Russians love their children too". І, можливо, це правда. Але це не Путін поневолив росіян, Коню. Це росіяни поневолили себе самі і випустили з себе Путіна і всю цю систему. Кати-сепари у Донецьку — це не Путін, і той хлоп, який не хотів сказати мені, що хоче від мене почути, коли тримав автомат біля голови моєї мами — це теж не Путін, і це не Путін всадив у мене всю руку, Коню. Путін виростає з них, з їхньої сутності, Путін є дзеркалом, в якому вони бачать себе, Путін є ними, а вони є Путіним.