Коли все готово, Арієць вихиляється з вашого підвалу, випускає дрон, а ти летиш, зосереджений, задоволений, і знаєш, що ти волів таку війну, волів бути пілотом, бо як пілот ти був чогось вартий, а так тут ти нічого не вартий.
Арієць викликає Мавпу по радіо, повідомляє тобі місце, ти летиш, нарешті бачиш його, це яскравий контур людського тепла на планшеті.
Ти допомагаєш йому в його повільній, повзучій подорожі, від Арійця ти вже знаєш, що план такий: пройти далеко за нуль, оминаючи позиції підорів, встановити камери, які будуть служити для раннього попередження, і відступити, мінуючи при цьому все, що можна.
— А як трапиться нагода стрелити, то він, мабуть, стрелить, інакше, для чого ж тягає з собою той мушкет нахуй, – сміється Арієць.
Ти думаєш про те, що цей постріл Мавпи був страшенною дурістю.
Ти відчуваєш, як у кишені на стегні вібрує телефон, ти відвик від цього за ці довгі тижні без зв'язку, на півсекунди замислюєшся, хто це може бути, а потім вся твоя увага повертається до зображення на планшеті і до великих пальців на джойстиках, ти летиш, Мавпа повзе повільно, він повинен десь сховатися до світанку і перечекати день, щоб наступної ночі повзти далі і, можливо, повернутися.
У мавіку закінчується батарея, ти повинен повертатися, Мавпа почекає. У звичайній аеророзвідці працювали б двоє, і перш ніж один відлетів би з місця роботи, другий вже був би там, а тут все інакше. Не тому, що це приватний дрон і антена Арійця, адже в звичайній аеророзвідці дрони теж купуються за приватні гроші, але все ж звичайна аеророзвідка є в структурі, а ваше тут літання не дуже.
Ти повертаєшся, приземляєшся прямо в руки Арійця, Арієць міняє батарею, а ти в цей час дістаєш з кишені телефон. Повідомлення на "сигналі", відкриваєш.
Повідомлення від мами.
Живіт стискає раптовий спазм, ніби ти біжиш в м'ясний наступ, ніби по тобі працює танк, ніби в твій бліндаж влетіла граната і покотилася тобі під ноги, ніби тебе взяли в полон і готують до допиту.
Ти дивишся на бурята, який сидить біля стіни в тій самій позі, що й раніше, з руками, зв'язаними за спиною, і відчуваєш, як твій мозок гарячково намагається втекти від думок про повідомлення від матері, куди завгодно, наприклад, до думок про те, що ви можете зробити з полоненим, адже його не застрелите, його треба якось відправити в тил, але як, хто його візьме, але все ж повертаєшся – повідомлення від мами на телефоні.
Ви не розмовляли чотири роки, ти бачив її чотири роки, цей момент ти пам'ятаєш точно, це було десь через три місяці після похорону батька, ти стояв у коридорі, в її квартирі у Вроцлаві, а мама сиділа за столом у кухні і через відчинені двері сказала тобі те, що сказала, викрикнула, виплеснула з себе, ніби блювала люттю і ненавистю, сказала тобі тоді, що це все твоя вина, Коню, який тоді ще не був Конем, і ти раптом зрозумів, що вона права, вона права, вона права.
Тоді ти вдарив кулаком по стіні, пробивши гіпсокартон і зламавши собі кістку правої кисті, і не відчув нічого, навіть уколу болю, бо все, що ти відчував, це провину, яку ніколи не відкупити, і яку ніхто не відкупить за тебе, бо такої провини відкупити не можна.
Ти вдарив по стіні в спалаху ненависті, але це була ненависть до самого себе, ти вдарив по стіні з надією, що вона з міцного бетону і ти розтрощиш собі кулак, що кістки тріснуть, як тріснув світ.
— Батько теж помер через тебе, – сказала вона наостанок, раптом спокійно, відвернувшись, тягнучись за чашкою чаю, ніби ти щойно не пробив дірку в стіні, що відділяє ванну кімнату від коридору.
Батько помер у віці сімдесяти років, і ти ніколи не думав, що він міг померти через тебе, хоча насправді він помер через місяць після того, як помер той світ і те життя. Інсульт.
— Він відчував провину, розумієш?
— Провину за що?
— Провину за тебе. А ти, ти виглядаєш так, ніби тебе все це взагалі не турбує. Ніби ти не мав до цього ніякого стосунку.
Вона мала рацію, так ти виглядав вдень. Ночами ти був самим собою, тож ніхто не бачив. На похоронах батька ти не плакав зовні, бо вже не мав сил плакати, бо знав, що вже немає за кого плакати, і з того, що було колись, зібрана за святковим столом родина, крики дітей, вино, жарти, їжа, спочатку, коли ще жив дідусь Пьотрек, але й потім, у батьків, тепло, ти п'єш з батьком коньяк на дивані, собака неохоче злізає з дивана, звільняючи вам місце, щоб ви могли сісти за післяобідню каву, мама грає на скрипці, потім батько співає українську пісню, діти бешкетують і падає на землю тарілка, від цього залишилися тільки руїни, в яких ти, мама і Єва стояли, як культі будинків тут, як ці поодинокі стіни з чорними отворами від вибитих вікон, тут, де колись було село, тут, по цей бік батька вашого, Дніпра, спалені стовбури дерев серед згарища, яке колись було лісом.