— Мені це не заважає, – кажеш ти Арійцю. — Як на мене, ти можеш навіть татуювання у вигляді свастики на лобі зробити. На трупі це смішно виглядатиме. Може, тебе у Соловйова покажуть: дивіться, ось український нацист, денацифікований нахуй.
Арієць сміється з цього, як з гарного жарту.
Можливо, це і є гарний жарт. Ягода теж сміється.
— Коли я служив із Шаблею у Шакала, в 145-му, там був такий протитанковий взвод, друзья мои... – починаєш говорити, не відриваючи очей від екрану.
— Ти з Шаблею служив? – дивується Арієць.
— То через нього я підписав контракт нахуй, – відповідаєш ти. – Спочатку в Легіоні, потім за ним до 145-го.
— Ну, я знаю Шаблю з самого початку. Гарний хлопець. Але що це за протитанковий взвод, розповідай.
— По пацанах підори страшенно ефпівішками єбашили, – кажеш ти, весь час стежачи за місячним ландшафтом спаленої, поритої кратерами землі, що просувається під твоїм дроном. – І вони там великими грошами на реба скинулися нахуй. Їхні баби там на фейсбуках писали, на телеграмах цицьки показували і врешті на реб зібрали, купили, хтось їм на позиції довіз і щасливі дивляться, як підорські ефпівішки їм за сто п'ятдесят метрів далі на хрін падають.
— Я вже знаю, як ця історія далі піде, – каже Арієць.
— Так. Наступного дня підори змінили частоту, вони сидять і думають, що їм нічого не загрожує, прилетіли дві ефпівішки, рознесли реб, рознесли і пацанів нахуй, двоє двохсотих, решта трьохсоті, один без ноги.
— Це війна.
— Да.
Історія, яку ти йому розповів, правдива, але ж це не були хлопці зі 145-ї, поки там був Шакал, нічого такого там не могло статися. Історія, яку ти йому розповів, сталася в 177-му десантно-штурмовому, і чому ти збрехав, Коню? Тому що тих з 177-го ти не знав особисто і відчув, а точніше щось у тобі відчуло, що історія, розказана так, ніби ти був до неї ближче, має більше сенсу, краще спрацює?
У тебе раптово виникає почуття сорому, тож ти замовкаєш і зосереджуєшся на пілотуванні.
Ти тільки дивишся, чи Ягода чув, адже Ягода міг би викрити твою непотрібну і безкорисливу брехню, але Ягода сидить з навушниками на голові і з носом в екрані телефону. Ти повертаєшся до екрану з відео з дрона.
— А той йобаний підор сидить тут і думає, що війна для нього нахуй закінчилася, — каже Арієць, штовхаючи носком черевика бурята, який сидить навпочіпки біля стіни.
— Залиш його, — каже Ягода, не відриваючи погляду від екрану телефону.
Тож, можливо, він все-таки почув твою брехню, а може, і не почув, бо до Ягоди повертається колишній світ, колишнє життя, Ягода сам не знає чому, але воно повертається. Можливо, тижні без зв'язку виснажили тебе, Ягодо, настільки, що цей неправдивий світ починає тебе повільно цікавити. Можливо, ти вже втомився від справжнього.
Може, ти, Ягодо, все-таки трохи хочеш жити?
Бурят не реагує, ніби прийняв спокійну форму, сплячу, в очікуванні життя, на яке він все ще сподівається. Він тільки щось бурмоче під ніс.
Можливо, він думає про священний острів Ольхон на Байкалі. Ти був там двадцять з гаком років тому, поплив кораблем зі Слюдянки, пив горілку і їв сушених омулів, байкальську рибу, два місяці в Сибіру і Монголії за сто п'ятдесят доларів, Транссибірська залізниця, і ти був молодий.
— Бурят, ти острів Ольхон знаєш? – питаєш ти.
Той не відповідає. Боїться.
— Острів Ольхон нахуй, нащо ти з полоненим розмовляєш нахуй, – бурмоче Ягода.
Ти не хочеш тут бути.
Ти не хочеш тут бути, не хочеш робити те, що належить, не хочеш робити те, що мусиш, не хочеш робити те, для чого ти народився і для чого прийшов у цей світ – щоб свідчити про правду, правду про себе, правду про вагу і величину твого незмивного гріха і провини – ти не хочеш цього, тому ти тікаєш, Коню, думками до світліших днів цієї війни, не надто світлих, але все ж світліших, і згадуєш якусь вечерю, поєднану з пияцтвом, з Шаблею і Варягом, коли ви ще були в Легіоні, на якій Варяг говорив, випиваючи і давно вже не силуючись при тобі з англійською мовою:
— Ну, і я тоді був молодесеньким лейтенантом у радянській армії, це був 1988 рік, і я вперше поїхав на Захід з нагоди сімдесятої річниці перемир'я, яке закінчило Першу світову війну. І тоді я вперше побачив і зрозумів, що таке кацапська хуйня, і що таке Європа, розумієш, мене відправили, бо я вивчав англійську, до Брюсселя, і як тоді виглядав Київ, а як виглядав той Брюссель. Але я хочу сказати, що на цих урочистостях я зустрів ветерана, англійця, який воював у Першій світовій війні. Йому було дев'яносто років, але він був досить жвавим стареньким. І він сидів там з двома ветеранами з Німеччини, приблизно такого ж віку, всі зморшкуваті. Вони пили якийсь шнапс, плескали один одного по спині. І я потім запитав його: як це так, було дві війни, загинули мільйони людей, бомбардували міста, Лондон, Дрезден, а тепер ви разом п'єте шнапс?