Стояла ніч. Квінн лежав у ліжку і палив, слухаючи, як дощ тарабанить у вікно. Він розмірковував, короткої прогулянки йому хотітиметься вранці чи довгої, й коли вщухне злива. Поруч на подушці лежав відкритий томик «Мандрів» Марко Поло сторінками донизу. Він закінчив роман Вільяма Вілсона два тижні тому й тепер лінькував. Оповідач, приватний детектив Макс Ворк, розкрив заплутаний злочин, був битий і кілька разів порятувався в останню мить; Квінн притомився. Ворк став Квіннові дуже близький. Вільям Вілсон лишався абстракцією, а ось Ворк поступово оживав. У тріаді особистостей, на яку перетворився Квінн, Вілсон слугував таким собі черевомовцем, сам Квінн — його маріонеткою, а Ворд — живильним голосом, що надавав цій афері сенсу. Вілсон — ілюзія, але виправдовує існування інших двох. Його не існує, але він — міст, який дозволяє Квіннові перенестися у Ворка. Ворк поволі став важливою частиною Квіннового життя, його братом, побратимом у самотності.
Квінн підняв книжку Марко Поло і знову перечитав першу сторінку. «Побачене ми опишемо як побачене, почуте — як почуте, щоб наша книжка була точною хронікою, вільною від вигадок, нехай навіть наймізерніших. І той, хто прочитає цю книжку чи почує її, най не має ані найменших сумнівів: вона містить тільки щиру правду». І саме коли Квінн почав обдумувати ці речення, крутячи рішучі запевняння в голові, задзвонив телефон. Значно пізніше, коли він зумів відтворити в голові події тієї ночі, то згадав, що поглянув на годинник, відзначив, що вже по дванадцятій, і здивувався, хто це дзвонить йому о такій порі. Він подумав: найімовірніше, новини погані. Виліз із ліжка, голяка підійшов до телефона і відповів після другого дзвінка.
— Слухаю?
По той бік мовчали дуже довго, Квінну спершу навіть здалося, що співрозмовник поклав слухавку. А тоді, ніби дуже здалека, до нього долинув голос. Таких голосів він іще ніколи не чув: механічний і водночас сповнений почуттів, тихий, як шепіт, але при цьому цілком чутний, і такий рівний, що навіть незрозуміло, чоловік говорить чи жінка.
— Алло, — сказав голос.
— Хто це? — спитав Квінн.
— Алло, — повторив голос.
— Слухаю, — сказав Квінн. — Хто це?
— Це Пол Остер? — спитав голос. — Я хотів би поговорити з містером Полом Остером.
— Тут такий не живе.
— Пол Остер. Із детективного агентства Остера.
— Перепрошую, — сказав Квінн, — ви, мабуть, помилилися номером.
— Справа нагальна, — сказав голос.
— Нічим не можу допомогти, — сказав Квінн. — Немає тут ніякого Пола Остера.
— Ви не розумієте, — сказав голос, — час збігає.
— Тоді передзвоніть. Це — не детективне агентство.
І Квінн поклав слухавку. Він стояв на холодній підлозі й дивився вниз, на свої ступні, коліна, обвислий пеніс. Мимохіть пожалкував, що був зі співрозмовником такий різкий. Може, варто було підіграти. А що, як йому вдалося б вивідати щось про цю справу, а може, й чимось допомогти?
— Треба навчитися імпровізувати, — сказав він собі.
Квінн, як і більшість людей, майже нічого не знав про злочини. Ані він сам, ані ніхто з його знайомих ніколи нікого не вбивали й ніколи нічого не крали. Він жодного разу не був у поліцейському відділку, жодного разу не бачив приватного детектива, не розмовляв зі злочинцями. Усім своїм знанням він завдячував книжкам, фільмам і газетам. Утім, він не вважав, що це накладає певні обмеження. В історіях, які він писав, його цікавив не їхній зв’язок зі світом, а їхній зв’язок з іншими історіями. Квінн був ревним читачем детективів ще до того, як став Вільямом Вілсоном. Він усвідомлював, що більшість детективів кепсько написана й не витримує критики, але жанр усе одно вабив: роман мусив бути справді винятково паршивий, аби він його відклав. В інших жанрах Квінн був вимогливий до вузьколобості, а детективи читав без розбору. Маючи відповідний настрій, міг заковтнути десять-дванадцять детективів поспіль. Коли його охоплював такий собі голод чи апетит на таке чтиво, він не спинявся, аж доки не вдавалося насититися.