— Алло? — сказав він.
Знов-таки, по той бік слухавки панувала тиша. Квінн одразу зрозумів, що це — той самий незнайомець.
— Алло? — повторив він. — Чим можу допомогти?
— Так, — нарешті сказав голос. Той же механічний шепіт, той же розпачливий тон. — Так. Зараз потрібно. Без зволікань.
— Що потрібно?
— Поговорити. Просто зараз. Поговорити просто зараз. Так.
— І з ким ви хочете поговорити?
— Незмінно з тим же чоловіком. Із Остером. Тим, хто називається Полом Остером.
Цього разу Квінн відповів без вагань. Він знав, що робити, й коли час настав, так і зробив.
— Слухаю, — сказав він. — Остер вас слухає.
— Ну нарешті. Нарешті ви знайшлися.
У голосі вчувалася полегша, його раптом затопив спокій.
— Точно, — сказав Квінн. — Нарешті.
І, помовчавши мить, щоб співрозмовник осмислив перші слова, радше задля себе, ніж заради нього, додав:
— Чим я можу вам допомогти?
— Допомога мені потрібна, — сказав той. — Існує велика небезпека. А ви, кажуть, у таких випадках найкращий.
— Залежить від того, про що ви.
— Я про смерть. Про смерть і вбивства.
— Це не зовсім моя спеціалізація, — сказав Квінн. — Я не вбиваю направо і наліво.
— Ні, — вередливо сказав голос, — я маю на увазі, навпаки.
— Хтось хоче вас убити?
— Так, убити мене. Точно. Мене вб’ють.
— Ви хочете, щоб я вас захистив?
— Захистив мене, так. І знайшов чоловіка, який хоче це зробити.
— Ви не знаєте, хто це?
— Я знаю, звісно. Звичайно, знаю. Але я не знаю, де він.
— Можете розповісти більше?
— Не зараз. Не по телефону. Існує велика небезпека. Ви маєте прийти.
— Як щодо завтра?
— Добре. Завтра. Завтра зранечку. Вранці.
— О десятій?
— Добре. О десятій. — Голос продиктував адресу на Іст 69-й вулиці. — Не забудьте, пане Остер. Ви мусите прийти.
— Не хвилюйтеся, — сказав Квінн. — Прийду.
2
Наступного дня Квінн прокинувся так рано, як не прокидався вже кілька тижнів. Він випив кави, намастив маслом грінку і прочитав у газеті бейсбольні результати («Метс» знову програли два до одного через помилку в дев’ятому інінґу). Весь цей час він навіть не думав, що може прийти на призначену йому зустріч. Навіть сама формула «призначена йому зустріч» видавалася дивною. Це ж не йому призначили зустріч, а Полу Остерові. А він поняття не мав, хто це.
Попри це, з часом він піймав себе на тому, що переконливо імітує дії особи, яка готується вийти в місто. Він прибрав начиння після сніданку, пожбурив газету на диван, пішов у ванну, прийняв душ, поголився, перейшов у спальню, загорнувшись у два рушники, відкрив шафу і вибрав, що вдягнути. Піймав себе на тому, що схиляється до піджака і краватки. Квінн не носив краваток, відколи поховав дружину та сина, й навіть не міг згадати, чи краватки в нього ще лишилися. Але краватка була тут як тут, висіла серед різного мотлоху в гардеробі. Він відмовився від білої сорочки (занадто формально) й натомість підібрав сіро-червону картату до сірої краватки. Одягнувся, мов у трансі.
Він зрозумів, що робить, аж коли взявся за клямку.
— Я, здається, виходжу, — сказав він собі. — Але якщо я виходжу, то куди?
За годину по тому, зійшовши з четвертого автобуса на розі 70-ї вулиці та 5-ї авеню, він так і не знайшов відповіді на це питання. По ліву руку зеленів у ранковому сонці тінистий парк, а по праву суворо білів музей Фріка, ніби полишений там помирати. Квінну мимохідь згадалися «Офіцер і розсміяна дівчина» Вермера — він спробував згадати, який у дівчини вираз, як вона тримає чашку, червону спину безликого чоловіка. Перед очима промайнули блакитна карта на стіні та сонячне світло, що лилося з вікна, — дуже схоже на те, яке умивало його зараз. Він рушив, перетнув вулицю і попрямував на схід. На Медісон-авеню звернув направо і пройшов квартал на південь, а тоді повернув ліворуч і зрозумів, де опинився.
— Ось я, здається, і прийшов, — сказав він собі.
Він завмер перед будинком. Раптом стало байдуже. Його оповив дивний спокій, ніби все, що мало статися, уже сталося. Відкриваючи двері, дав собі останню настанову:
— Раз я справді у це вліз, то треба все вивідати.
Двері квартири відчинила жінка. Квінн цього чомусь не чекав, це збило його з пантелику. Події вже завертілися надто швидко. Не встиг він її роздивитися, подумки описати і скласти враження, як вона заговорила, змушуючи його відповідати. Отже, він втратив рівновагу на першій же хвилині й почав відставати від самого себе. Пізніше, коли вже мав час усе обдумати, йому вдалося скласти цілісне враження про цю зустріч. Але то — витвір пам’яті, а спогади, як він знав, схильні видозмінювати події. Унаслідок цього він ні в чому не міг бути певним.