Выбрать главу

Панас спав так міцно, що не почув, як, стиха ґелґочучи, до чагарника підійшло кілька дикунів. Зупинилися, мовчки оглядаючи чужинця, його довге, сильне тіло, так само, як і їхнє, вкрите шерстю.

Не чіпали, терпляче очікуючи, поки він прокинеться.

В очах, що поблискували з-під густих навислих брів, світилося збентеження. Посідали навпочіпки, тихенько перемовляючись. Звуки їхньої мови були короткими, уривчастими.

Панас спав може години дві. Коли ж прокинувся і побачив себе в цьому незвичайному товаристві, рвучко сів і зненацька вихопив шашку толу. Господарі з ґелґотом відхилилися, але все ж таки сиділи мирно, не вишкіряючи зубів, не вигукуючи войовничих гасел. Панас дивився на їхні оброслі волоссям обличчя і думав, що коли б вони схотіли, то давно б уже роздерли його на шматки. Виходить, це мирні істоти.

Довго вони отак сиділи — Панас пильно дивився на них, а вони на нього.

— Ну, й комедія! — силувано усміхнувся підривник. — Чого баньки вирячили? Приймайте гостя!

Вони перезирнулися між собою, щось заґелґотали. Серед інших Панас виділив найчастіше вживане сполучення звуків «омоно».

Тубільці, видно, звернули увагу, що на Панасові не така щетина. Несміливо підходили, торкалися рожевими долонями. Потім рушили в напрямку до печер, жестами показуючи Панасові, щоб і він ішов слідом за ними. Іншого виходу не було — пішов. Дивився на їхні оброслі густою щетиною тіла і не йняв віри, що це — люди. Вони більше скидалися на тварин — мавп, чи що… Але ж ходять на двох, розмовляють…

Ці, що надибали Панаса і повели його до себе, мешкали в просторій печері. Долівка була вистелена м’яким мохом. На стіні блимав каганець. Це остаточно переконало Панаса, що перед ним люди. Первісні, дикі, але люди. Тварини ніколи не навчаться користуватися вогнем. Вони можуть влаштовувати затишні лігва, але вогонь — не для них.

Панас підійшов до каганчика і став його пильно розглядати. У шматку каменя було зроблено заглибину. В ній поблискувала темна рідина, з якої витикалося волоконце. На тому ґнотику і цвіте золотою пелюсткою вогник. Що ж тут горить? Хлопець умочив палець, понюхав. Нафта! Не може бути… Ще раз умочив і ненароком погасив світло. В печері зробилося темно. Господарі тривожно заґелґотали і кинулися до виходу. Панас пригадав, що в сумці в нього є електричний ліхтар. Він швидко вийняв його і ввімкнув лампочку. Яскраве світло прорізало темряву. Приголомшені дикуни повернулися в печеру, але посідали, притуливши долоні до грудей, біля входу і з острахом стежили за Панасом. А він дістав із сумки ще й запальничку, викресав вогню і засвітив каганець.

Коли переполох улігся, Панас уважніше оглянув печеру. І який же він був вражений, коли побачив, що стіни її з кам’яного вугілля. Чорне, блискуче, ніби відшліфоване, воно залягало шаром метрів на три товщиною. «Мабуть, усі печери в гірському масиві видовбані у вугільних шарах, — подумав Панас. — Тепер наукові станції Антарктиди будуть забезпечені паливом!»

В ту мить у хлопця й гадки не було, як він повідомить про знайдені поклади. Головне, що він їх відкрив!

Після того, як Панас продемонстрував свою владу над вогнем, сім’я дикунів дивилася на нього побожно. Двоє старших заметушилися, дістаючи щось із пічурок і ніш. Не без подиву спостерігав за ними Панас. Та й як не дивуватися, коли вони розіслали посеред печери якісь величезні, схожі на пальмові, листки, а на них поклали свіжі плоди, що нагадували ананаси. Супроводжуючи жестами свої слова, запросили їсти. Тільки тепер Панас відчув голод. Без зайвих церемоній сів і почав призволятися. Соковиті кисло-солодкі плоди здалися йому дуже смачними. Шматочки їх просто танули в роті.

— А знаєте, як у нас на Україні кажуть? — усміхнувся Панас, обводячи поглядом зарослі волоссям обличчя. — На світі не без добрих людей!

Омоно

Минуло чимало часу, і Панас звик жити в печері. Без особливих зусиль він вивчив мову тубільців і вже міг порозумітися з ними. Було, звичайно, багато такого, чого вони ніяк не могли второпати — наприклад, звідки прибув Панас. Найстарший, що звався Оча, довго розповідав про їхню землю. Оточена вічними льодами, вона єдина в усьому світі. Оча говорив про якийсь непогасний вогонь, гарячі водограї, загадкову країну вічного сну. Розповідаючи, старий сидів із напівзаплющеними очима, біля його ніг лежала дівчина Ава — мабуть, його дочка. Коли він говорив про країну вічного сну, в Ави блищали очі від захоплення.