На трупі була смугаста піжамна куртка, розірвана під час падіння, шовкова сорочка з галстуком і чорні штани. Нічого, крім картатого носовика, у кишені штанів не виявилося. Не знайшли й бамбукової палиці, хоч майор Скоробогатов і його помічник дуже старанно обнишпорили все навколо.
Медична експертиза встановила, що Розщепихін помер від перелому хребта внаслідок сильного удару об дерево.
Небагато про що дізнався й Петров, який повернувся з міста. Розщепихін працював близько року агентом по збуту в артілі, що виготовляє лабораторні прилади. Приїхав сюди з іншого міста, за сімсот кілометрів, де, судячи з анкети, теж працював у промисловій кооперації.
Ніяких організацій, які б займалися польотами, в місті немає. З наукових установ є тільки інститут хімії. Один з його співробітників, Виноградов, завідуючий господарством, давно знає Розщепихіна. Зустрічалися зрідка і тут, у місті, головним чином у зв’язку з замовленнями інституту на лабораторне обладнання. Зустрічі друзів майже завжди закінчувалися випивкою. Частував Розщепихін. Крім цього, Виноградов більше нічого не повідомив.
— Між іншим, — задумливо промовив Скоробогатов, — Лук’янова твердить, що Розщепихін не п’є. Що ж виходить? Непитущий чоловік кличе пити іншого, мабуть, такого, що п’є. Значить, він зацікавлений в ньому.
— Ну, звичайно. Знаєте що? Поїдьте, мабуть, у Черемушки. Огляньте ще раз усе. Неодмінно треба знайти хоч якийсь кінчик у цьому клубку!
Кінчик нитки
Виконуючи наказ майора, Петров ще раз ретельно оглянув кімнату, в якій жив Розщепихін. Нічого нового він там не знайшов. Чемодан із звичайнісінькими речами, На столі — кусок дроту. Петров узяв його в руки: один кінець обпалений.
Ця річ нагадала йому про хазяйчиного хлопчика.
— Грицю! — покликав він, виходячи на балкон.
Ніхто не обізвався.
— Грицю! — гукнув ще раз лейтенант, спускаючись по сходах..
— Побіг кудись, — сказала Лук’янова, що саме прибирала в квартирі.
Петров знайшов хазяйчиного сина на березі струмка, який протікав недалеко від будинку.
Хлопчик займався своєю улюбленою справою. Селячи на камені, він видував через соломинку пузирі. Видно, хлопчина був неабиякий мастак: із соломинки звисала прозора куля завбільшки з футбольний м’яч.
Лейтенант зупинився і почав спостерігати. Гриць продовжував дути. Незабаром пузир став такий, як астраханський кавун, і блискотів на сонні, мов фантастичний плід. Хлопчик підвівся і все дув у свій інструмент.
Лейтенант не стримався і ступив уперед.
— Що це в тебе? — спитав він.
Гриць вийняв соломинку з рота і, тpимaючи її разом з пузирем у витягнутій руці, пояснив:
— Знайшов я цю соломинку. Можна дути скільки завгодно, пузир ніколи не лопне!
— Де ж ти знайшов її?
— Та на траві, біля нашого будинку…
— Дай подивитися.
Гриць подумав і віддав свою забавку. Пузир, доки тривала ця розмова, помітно зменшився в обсязі.
— Подуйте, — сказав Гриць, — самі побачите.
Петров підніс соломинку до губів і почав дути, причому робив це так старанно, що через десять хвилин тонка куля досягла вже метра півтора в діаметрі. Лейтенантові довелося нахилитися за поручні містка, перекинутого через струмок. Величезна куля звисала, майже торкаючись води. Далі дути було вже неможливо.
Раптом Петров спитав:
— Слухай, це часом не та сама соломинка, яку в тебе брав дядя Федір, ваш пожилець?
Хлопчик почухав потилицю.
— Може й вона. Тільки що це в нього за мило таке?
Петров не відповів. Він випустив повітря з пузиря, стежачи за тим, як прозора, наче зіткана з повітря, куля повільно зменшується.
Довелося чекати цілих чверть години, доки пузир зник. Тепер на кінчику соломинки, розщепленому у вигляді зірочки, висіла туга крапля блідо-опалового кольору.
— Не відірветься, не бійтеся! — сказав Гриць, бачачи, як лейтенант обережно повертає соломинку, щоб роздивитися краплю. — Вона тужавіє.
Грицеві страшенно не щастило на компаньйонів по видуванню пузирів. Розщепихін забрав найкращу його соломинку. Те саме зробив і Петров.
Хлопчик не підозрював, що тримав у руках той самий кінчик нитки слідства, що його шукав Скоробогатов.