Під старою вербою дівчата будували іґлу. Я заглянув через «віконечко». Усередині був сніговий столик і такі ж крісла.
– Ще не заходьте. Камілла зараз принесе чай, – сказала Віра.
Від самої думки про чай мені стало тепліше.
– На десерт пропоную морозиво, – сказав я і кинув у Віру сніжкою.
– Перестань, ти нам насмітиш. Бачиш, як ми гарно прибрали, – сказала Іринка. – Якщо ще раз так зробиш, ми тобі не дамо чаю.
– І не треба! – розвернувся я і раптом побачив, що біля гірки зібралося багато дітей.
Я побіг туди. Віра кинулася за мною.
Я побачив Богдана, який перехилився через бильця. Чи то мав бути якийсь особливий трюк, чи то його потягло на морозиво, досі не знаю. Богдан висів на бильцях і видавав якісь дивні звуки. Виявляється, його язик прилип до заліза. Спочатку хтось спробував відтягнути його за ноги. Богдан почав репетувати. Язик далі міцно тримався билець.
– Обережно, бо ще язика відірвеш! Чим тоді Богдан буде їсти? – кепкувала Зося.
Мені раптом стало не до сміху. Я уявив собі Богдана без язика і сам ледве не занімів. Я не знав, що робити в таких випадках. Навколо нас почало збиратися щораз більше глядачів. Великі хлопці глузували, що Богдан хотів з’їсти гірку і за це йому таке покарання. Хоча Богдан справді любив багато їсти і був досить-таки гладкий, я не вірив, що він хотів з’їсти гірку.
– Він, певно, сьогодні не снідав! – гукнув хтось із старших.
– Перестаньте вже! – кричала Нелька. – Йому треба допомогти.
– Покличте його маму, – підказала Віра.
Богданової мами не було вдома. Мої ноги самі кудись бігли. Я вперше в житті сам їхав ліфтом. Світло не вимкнули. Ліфт не застряг. Моя мама навіть не встигла погладити мене по голові. Вона вхопила в одну руку чайник, в другу – мене, і ми побігли. Цього разу ліфтом не їхали: коли надають першу допомогу, на техніку надіятися не можна, казала мама.
Тепла вода хлюпнула Богданові на язик. Лід почав розмерзатися. Богдан заховав язика і не промовив ні слова. Його очі були мокрі, обличчя червоне, а руки льодяні.
Каміла понесла до іґлу термос. Мені зовсім не хотілося чаю. Я взяв Богдана за руку. Він хотів іти тільки додому. Я вирішив його провести. На гірку я більше не йшов. На ковзанку теж. Чомусь не хотілося.
12. День народження
Зима пролетіла швидко. Весна теж. Я звик до Лінчиного ниття, зате завжди виходив з хати, коли мама міняла підгузки. «Це не чоловіча справа», – повторював я, і зі мною не сперечався навіть тато. І як він витримує цей запах? Навіть допомагає мамі прати сорочечки. Фе! Коли в мене будуть діти, це буде тільки жіноча справа. «Ти тепер так думаєш, – каже дід. – А коли виростеш, усе зміниться». Нічого не зміниться! Я вже встиг у цьому переконатися. Відколи у нас є Лінка, все крутиться навколо неї. Навіть дід, і той на її боці, коли я хочу дивитися телевізор або грати на комп’ютері. «Ти заважаєш сестричці», – повторюють усі, наче змовилися.
Я мрію про час, коли вся увага буде тільки мені.
Нарешті такий день настав! Нарешті мені виповнилося шість! Я вже втомився чекати, поки мені скажуть, що СЬОГОДНІ неділя, 6 червня.
«Сьогодні мій день! Ура!» – повторив я двісті разів і остаточно дістав Софійку. Вона також захотіла мати свій день, який би тривав рік і в якому б не було мене. Я вирішив їй це пробачити: такі думки в мене теж проскакують, коли Софійка і мене дістає.
Друзі зійшлися не відразу. Все почалося стандартно із «Гепі бездей»1 та задування свічок («Гепі бездей» у нас співають усі. Навіть мій дід. Правда, він замість «гепі», каже «хіпі», але це дратує тільки Софійку. Коли я починаю захищати діда, вона каже, що я «тормоз», і виходить з кімнати. Я на всяк випадок гукаю їй «сама тормоз», бо знаю, що в день народження вона за мною по кімнаті бігати не буде. Я помиляюся і отримую чергового щигля. Стримуюся і не з’ясовую з нею стосунків: притримую для іншого разу мій поповнений у дитсадку словниковий запас).
1 Happy birthday (англ.) – щасливого дня народження.
Ми трохи покопирсалися в торті, з’їли морозиво, пограли в чіпляння носа та «сліпу корову» і вирішили піти на вулицю. У «козаків-розбійників» ми ще в цей день не гралися.
У нашому розпорядженні був весь квартал. Недалеко були якісь гаражі й усілякі склади, повз які проходила залізниця. Там можна найкраще заховатися! Звичайно, склади охороняли, але нам це не заважало. Ми ще з дороги облюбували собі дві великі довгі будівлі (чомусь без дахів) і вирішили неодмінно туди потрапити. Ми проповзли попід високою сіткою і за якусь мить уже стояли біля заґратованих віконець одного зі складів.