Коли всі розійшлися, я чув, як мама голосно зітхнула:
– Уже б швидше до школи!
Навіть тато з нею погодився.
Частина 2
Школа
1. Перше вересня
Усі діти чомусь мусять ходити до школи.
– Для того, щоб мати гарну професію, треба закінчити школу, – казала мама.
– Не маю нічого проти. От піду в одинадцятому класі до школи й закінчу її, – запропонував я мамі полегшений метод навчання.
Мама не була в захваті від моєї ідеї.
Перше вересня – якийсь дивний день. Мені здавалося, що все місто перетворилося на базар із квітами. Мені також встромили в руки букет.
Усі діти стояли в рядочок. Стас і Богдан були далеко від мене. Я кілька разів гукнув їм, махав спочатку рукою, потім букетом. Навіть свиснув двічі у пальці, але вони до мене не підійшли. Підійшла тільки вчителька. Вона мені відразу сподобалася. Її чорна коротка спідниця теж. Учителька довго дивилася на мене. Хотіла запам’ятати. У неї важка професія. Спробуй запам’ятати всіх, коли нема жодних розпізнавальних знаків. У всіх вишиті сорочки й вишневі піджаки. Моя вчителька краща за тітку Марину. Тітка Марина також вчителька, і я завжди слухаю, як вона мучиться зі своїми учнями.
Якщо бути відвертим, стояти і слухати було таки досить нудно. Не знаю, про що там так довго говорили мудрі дядьки і тітки, пам’ятаю тільки, як на нас ринули старшокласники. Чесно кажучи, я не злякався. Мені встромили в руки торбинку з Букварем. Непогана ідея. Не треба самому купувати. У торбинці ще був блокнотик і ручка.
Мама вчила, що до подарунків слід ставитися уважно. Я так і зробив: відразу випробував колір чорнила. (Зрештою, нам подарували їх саме на лінійці, а не в класі, щоб ми мали час ними займатися.) Ручка не писала на стрічці дівчинки, що стояла переді мною. Я встромив свій букет у руки якось іншої чемної дівчинки з роззявленим ротом (хай краще зробить щось корисне) і вийняв блокнотик. Ручка далі не писала. Я хотів знайти того старшокласника, який мені подарував пакетик, але ніяк не міг зрозуміти, чому вчительці це не сподобалося. Хіба можна дарувати браковані речі? Їх можна повернути до крамниці. Вчителька відмовилася від дискусії. Я вирішив обговорити це питання пізніше. Натомість я вирвав із блокнотика аркушики й почав робити літачки. Дід Роман навчив мене, як їх запускати, щоб злітали високо. Хіба я винен, що літачок упав якійсь там завучці на голову? Я зовсім у неї не цілився. Я її вперше у житті бачив. Насправді я цілився у мікрофон. А те, що мені приписали, начебто я зіпсував завучці зачіску і настрій, повірте, я в цьому не винен. Хіба я винен, що вона з тих лякливих, у кого волосся стає дибки і не опускається назад. Саме воно й загородило моєму літакові дорогу. Збіг обставин!
Свій букет я все-таки відібрав. Дівчинка з роззявленим ротом навіть не помітила, що тримала мій букет. Я не хотів так сильно шарпнути. Вона сама впала. Не розумію, чому вчителька спіймала мене за руки і не відпускала до кінця лінійки. Напевно, я їй найбільше сподобався.
Клас був значно менший, ніж я сподівався. Батьки стояли біля стіни. Якась бабуся вже кілька разів поправляла своїй онучці стрічки. Онучка сиділа біля мене. Старшим треба допомагати. Я підвівся і почав зав’язувати сусідці стрічку. Бабуся відразу підбігла до мене і почала говорити такі слова, які мені дід забороняє. Я, звичайно, сказав їй свою думку. Вчителька глибоко вдихнула повітря. Вона подумала, що я їй заважаю:
– Може, ти хочеш зі мною помінятися місцями?
Я відразу погодився. Мені було цікаво, як вчителька залізе за мою низеньку парту. Я вийшов на середину класу й сів за вчительський стіл, розсуваючи на боки букети. Кілька з них ненароком впало на підлогу. Якщо вони вимастяться, вчителька не зможе їх продати. Мама мене вчила прибирати за собою. Спочатку я хотів струсити з них пилюку. Я кілька разів подмухав на квіти й потрусив ними, та кілька квіток зламалося. Дешевий товар завжди швидко виходить з ладу.
Я підібрав квіти з підлоги і викинув у смітник. З них усе одно не буде користі. Учителька сказала, що ще не бачила такого нахабства і запитала, як моє прізвище. Я на лінійці не розповідав ніяких віршиків, тому вона ще не встигла зі мною познайомитися. Я підвівся, представився, на всяк випадок сказав, де я живу і як звати мого діда. Дід казав, що завжди треба гордитися своїми родичами.
Мама чомусь дуже криво на мене глянула. Я, мабуть, ще не все сказав. Я ще раз встав і продовжив розповідь. Учителька звернулася до мами, щоб та забрала мене від учительського столу. Я врешті-решт погодився. Але перед тим вирішив знайти свій букет і забрати з собою. Мама обіцяла мені купити десять нових. Для чого мені десять, коли мені й одного стане. За двадцять гривень можна з’їсти піцу або купити чизбурґер з подарунком. Мама пообіцяла купити п’ять чизбурґерів і щодня ходити зі мною на піцу. Ще вчора я б не допросився.