Увечері мама довго пояснювала мені, що таке школа. Здається, тепер я розумію тітку Марину. Мені її стало дуже шкода: вона все життя мусить ходити до школи.
2. Коза
– Ваша вчителька також коза? – запитав мене на перерві Михасик з 1-А, мій друг із дитсадка.
Таке запитання було для мене досить дивне. Я вирішив не показувати своєї некомпетентності.
– Здається, ні, – трохи спантеличено відповів я.
– Ти, певно, погано подивився. У початкових класах всі – кози! Так казав мій тато! – переконував мене Михасик.
У Михасика, напевно, якийсь дивний тато. Та про всяк випадок треба було перевірити. Тепер у мене було нове завдання – не впасти в Михасикових очах!
Ще на перерві я вирішив досконало оглянути вчительку. Почав із підборіддя.
Я втупився в нього, вишукуючи якісь там волоски, але даремно. «Певно, зголила», – передбачив я Михасикову відповідь.
– З тобою все гаразд? – зняла окуляри Людмила Мирославівна.
(Як добре! Тепер вона мене не побачить!)
– Так! – глянув я у вікно.
– То чому ти так на мене дивишся? – не могла оцінити лаконічності моєї відповіді вчителька.
– Мене цікавить одне питання. Та я не знаю, чи можна його запитати, – трохи викрутився я.
– Запитаєш на перерві, якщо це не терміново.
– Навіть дуже терміново. Йдеться про мою честь!
– Я встав із місця й підійшов до вчительки, не зводячи очей з її підборіддя. Перед тим як вона відкрила рота, щоб запропонувати мені сісти на місце, я, не вагаючись, випалив:
– Скажіть, будь ласка, а ви голитеся станком «Джилетт» чи «Нівеа»?
– Еее…
– Я так і знав, що Gilette. Певно, трилезовим із захисною решіткою. Чиста робота! У мене тато таку має.
– Якщо ти заважатимеш мені проводити урок, я відправлю тебе додому.
Я зрозумів, що в неї нема із захисною решіткою. Тому, щоб не дратувати її ще раз не дуже високим рівнем платні вчителів у нашому суспільстві (таку дискусію я чув по телевізору), я вирішив спокійно сісти на своє місце.
Та справа честі не давала мені спокою. Я надумався перевірити все ще раз. Оскільки колготи на сорок ден дорогі (мама щоранку це нагадує татові), учителі зазвичай носять двадцятиденки. Мої очі опустилися туди, де закінчувалася спідниця вчительки. Мій погляд намагався вислідкувати залишки від козячої шерсті. Здалека було трохи погано видно. Я вирішив спочатку з’ясувати наявність слідів від хвоста. Це виявилося ще важче. Спідниця не просвічувалася. Єдиний, хто у нас носить окуляри, це Дмитрик! Я не писав йому записки: довго й ненадійно. Поки Людмила Мирославівна обернулася до дошки, я схопив у Дмитрика з потилиці окуляри й нишком наблизився до вчительки. Коли я глянув упритул крізь окуляри на її спідницю, в моїх очах все збільшилося й мені закрутилося в голові. Проте ознак хвоста я так і не виявив. Людмила Мирославівна відразу почула шум (треба уважно глянути в енциклопедію, яка у кіз точність сприймання шумів та звуків навколишнього середовища).
– Марку! Ти що тут робиш? Негайно сядь на місце! Не змушуй мене виходити з себе! – майже верещала вчителька.
…Я уявив собі, як повільно розсувається замочок на тілі Людмили Мирославівни і вона легко, як гола кульбаба, виходить сама з себе. Вона стає ще тоншою, ніж досі. Розгортає прозорі, мов у бабки, крила і хоче вилетіти крізь двері на коридор. Її голос перетворюється на пищання комара. Звичайно, я допоможу їй, швидко підбігаю до дверей, і щойно я торкаюся клямки…
– Сядь на місце! – здається, вона знову ввійшла в себе…
Для чого сердитися? Хіба це я її «виходив»?!
– І не забудь сказати татові, щоб завтра прийшов до школи!
Учителька почала щось похапцем шукати в сумці. Здається, знайшла й вкинула в рот. Певно, її мучить голод. Я згадав, що в мене в сумці ще була вчорашня канапка.
Я насилу знайшов її на дні сумки, поправив кружальце ковбаси, що вислизнуло спочатку під книжки, а далі під стілець, виховано обдмухав і гордо поклав учительці на стіл.
– Якщо організм потребує, йому не можна відмовляти! – сказав я зі знанням справи і сів на місце.
– Я навіть не чекав на «дякую», бо мене ще досі найбільше бентежила думка, що я скажу Михасеві на перерві.
– Ну як? Переконався? – Михась прибіг одразу після дзвінка.