Сьогодні ми грали в хованки. Я двічі ховався в туалеті, раз ледь не забіг у дівчачий, коли бачив, що Стас наближається. Тільки не це! Двері 1-А були відчинені.
Я прошмигнув туди. Нікого не було. Я швидко заліз у вчительський стіл. Стас мене справді не знайшов. Вчителька з 1-А також. Вона зайшла і сіла за стіл. До початку уроку вона не вставала. Коли розпочалося пояснення, я прослухав увесь новий матеріал. У зад гризе, але в голову щось трохи лізе. Я навіть розв’язував у темряві задачі. У тумбочці було мало місця. Добре, що стіл був старий і через діри можна було бачити світло. Під ногами я знайшов якісь папери й ручку. Мені подобалося писати кожну задачу на новому аркуші. Сидіти тут було таки незручно. Я обернувся. Тумбочка відчинилася, і папери висипалися на підлогу. Добре, що вчителька в цей час була біля останньої парти. Я швидко позбирав папери і зачинив за собою дверцята.
– Ти чому не сидиш спокійно? – запитала вчителька хлопця на першій парті.
– Я? – перепитав він.
– Чую, ти весь час вовтузишся, – сказала вчителька. – Покажи свій зошит. Добре, сідай.
У цей час у мене знову все посипалося з рук.
– Бачу, Тетянка також не може сидіти спокійно.
– Це не я, – ображено прокоментувала дівчинка.
– Значить, Петрик. Петрику, іди до дошки.
Хіба можеш стриматися, коли хочеш пчихнути? Я пчихнув.
– На здоров’я! – сказала чемна вчителька.
– Дякую! – сказав я виховано.
– Ти далі вовтузишся. І в тебе щось із голосом. Ти захворів? Тобі треба піти на перерві в медпункт, – запропонувала вчителька.
Я уявив собі, як дивно глянув на неї хлопець. Слово «медпункт» викликало в мене море ідей. Наступного разу, коли я не вивчу правила, зміню свій голос, вчителька також відправить мене до медпункту. На уроці, звичайно, бо на перерві краще пограти в хованки.
Я відчував, що починаю набирати форми тумбочки. Мене порятував дзвінок. Ура!
На наступному уроці математики я був найкращим учнем. Я знав розв’язання всіх задач. Учителька мене дуже хвалила. Ось тільки про випадок у 1-А, крім мене, не знав ніхто. Наступного дня виявилося, що в 1-А якийсь «інкогніто» зіпсував усі директорські контрольні роботи: на кожному аркуші червоною ручкою понашкрябував незрозумілі кривулі. Такого поганого почерку в їхньому класі ні в кого не було.
Не те що мені подобалося ховатися від Стаса в чужий клас, цього разу все вийшло цілком випадково. Я не сподівався, що це 7-Б. На другому поверсі я не дуже знав, що де розташовано. Хіба вивчення школи – це погано? Коли я почув на порозі чийсь грізний голос, з переляку застрибнув у шафу. Учні заходили так тихо, що якби не шпарка у дверях, я б не знав, що вони є. Урок почався швидше, ніж продзвенів дзвінок.
Я зрозумів, як почувається у пастці миша. Я не дихав. Дихали тільки мої вуха.
У мене не тільки добрий слух, але й зір. Я побачив, що саме було в записці в руках семикласника, котрий сидів майже перед моїм носом. «Служба порятунку працює: камера зберігання шпори Макса». Я не знав, що таке служба порятунку. Зате знав, що таке шпора. Я про неї чув від Софійки. Мені запахло детективом. Я зробив шпарку більшою.
– Забрали все з парт. Пишемо контрольну роботу. Шість варіантів. Литвицька, роздай завдання.
Литвицька почала роздавати завдання.
– Починаємо писати. Всім усе зрозуміло? Є запитання? Хто там крутиться?
Я не бачив, хто там крутиться, бачив тільки, як шпора влучила хлопцеві на задній парті прямісінько в чоло. Добре, що не книжка. Поки вчителька вирішила, що треба дістатися до задньої парти, інша шпора була вже в польоті. Її курс мав би прямувати до середнього ряду. Приземлення відбулося швидше, ніж планувалося. І, звичайно, на чолі у вчительки. Ото міліметраж! Я скрикнув.
– Хто? – заверещала вчителька.
Мертва тиша. Цокотіли тільки мої зуби і відро, на якому я сидів.
– Хто? Я ще раз запитую! Може, хтось хоче попрощатися зі школою? – репетувала вчителька.
У мене міцні барабанні перетинки, але слабкі ноги. Мій зад повністю заліз у відро, і я вже не міг дихати. Я схопився обома руками за двері шафи й спробував на них повисіти.
Здається, я зрозумів, що таке служба порятунку. Я уже був готовий кричати SOS, якби не миша. Вона, мабуть, сплутала мої шнурівки з мисливською ковбасою. Шкарпетки я точно позавчора поміняв. Я хотів захистити свою приватну власність і не показати старшокласникам, що я боюся миші. Хіба я винен, що саме в той час на мене звалився віник? Я скрикнув ще раз.