Учителька подумала, що це скрикнув хтось на останній парті. Коли записка приземлилася в мене на чолі, я зрозумів, що ми маємо справу зі снайпером. Через дірку я бачив, як хлопець з останньої парти показав мені кулака. Я також побачив, як якийсь хлопець у футболці з написом на «Рембо» поліз під учительський стіл. У його руках був клей «Момент». Я його відразу впізнав: колись я приклеїв ним до підлоги татове взуття: довелося відрізати підошви.
Більше нічого я не бачив. Я відчував тільки, як чимраз глибше падаю у відро, але руками тримав рота. Я вже точно не дихав. Ото буде, як через років двадцять під час ремонту школи в цій шафі знайдуть мій скелет! За той час Лінка виросте, Софійка одружиться і мої комп’ютерні ігри перейдуть у спадок її дітям. Тільки не це! Я вже перейшов у гонках на фінальну погоню аж на шостий рівень! Мені залишилося тільки перестрибнути через міст і залишити позаду поліційні машини і два вертольоти.
Така напруга, як перед запуском комп’ютера. Я бачив, що вчителька стоїть біля дошки. Якби не миша, я б думав, що я у відкритій консервній банці. Було тільки чути, як миша гризе мої шнурівки. Скоро вона дійде до великого пальця. Я відчув, як мій зад торкнувся до дна відра, як відчинилися двері, і відро разом зі мною викотилося аж на середину класу. Я чув, як пищала вчителька, коли побачила мишу…
Хтось засміявся, потім – другий, третій… Зчинився галас. Учителька встала разом із стільцем.
Хіба я винен, що вона не любить мишей? Хіба я винен, що китайці вміють випускати якісний клей? Хіба я винен, що вчителька ніяк не могла пролізти з кріслом у двері… Що вона не могла пояснити директорові, чому вона не може встати з крісла… Що не знала, що за диверсант сидів у шафі… І чому в її кабінеті можуть водитися миші?
З того часу я більше ніколи не ховаюся в чужі класи. Я вперше зрозумів, що моя вчителька – класна. Вона ніколи не кричить (ну, майже ніколи) і не дає аж шість варіантів на контрольній. У неї в сумці зошити, а в голові – наші відповіді. Вона звертається до нас на ім’я і нікому не погрожує прощанням зі школою. Вона добра й терпляча, розумна й лагідна. Здається, я назвав майже всі позитивні риси людини із вправи № 58, яку ми напередодні виконували. Я так і сказав директорові.
– Ти кажеш правду? – поправив директор окуляри.
Якби я завжди казав правду, мені б на три роки заборонили комп’ютера, викинули б на смітник мій телевізор, а мобільник відіслали б назад фірмі «Епл». Цілком чесним може бути тільки Папа Римський, а я намагаюся бути просто вихованим. Іноді це мені навіть вдається.
5. Шафа
На цей раз я вирішив реабілітуватися і навіть поприбирав у кімнаті. Мама казала, що це ніяк не схоже на прибирання. Але це вона так думає!
Відколи Лінка почала ходити, за нею треба весь час усе збирати. Вона залазить у шухляди й викидає звідти все, що бачить. А от поприбирати її не допросишся! Уся в мене! Вчора навіть залізла на тумбочку від телевізора, а звідти – у сервант. Тепер мамі треба зав’язувати й замикати все, що відкривається.
Найбільше Лінка любить гратися книжками. Ну це вже точно не від мене. Лінка розкладає книжки на підлозі, будує з них будиночки і кладе в них свої ляльки. Якби складала туди машинки, мені б подобалося більше.
Своїх дітей я так часто не заставлятиму прибирати!
Зранку я був у школі. До нас увечері мала прийти тітка Марина.
– Лінко, поскладай книжки в книжкову шафу, іграшки – в кошик!
Робити порядок Лінці хотілося так, як мені. Їй хотілося, щоб хоч хтось погрався з нею.
– Мам!
– Я не маю часу…
– Мам! – мамкала Лінка.
Мама справді не мала часу.
– Мам…
Лінці було байдуже, що прийде тітка Марина. Чому в дорослих ніколи нема часу для дітей? Лінка цього також не знала.
– …Лінко? Де ти?
Мама нарешті знайшла для Лінки час. Шукала її скрізь: за шторами, під диваном, за дверима, під столом, за тумбочкою, в туалеті, в кухні, навіть у пральній машинці й кухонній шафі. Побігла до сусідки. Виглядала з вікна, вибігала на балкон, у двір…
– Лінко! Ти мене чуєш?
Лінка, звичайно, чула, але не сказала ні слова. Вона тихенько сиділа на дні книжкової шафи і чекала. Їй було весело і смішно. Це в неї від мене!
Прибирати тепер довелося мені: тітка от-от мала прийти. Я думаю, якщо поставити перед дверима стілець, то в кімнату ніхто не зайде. Порожнього стільця не виявилося. Довелося принести з балкона той, що без ніжки.
Звідки я знав, що тітка Марина сяде на той стілець.
Тато повіз тітку до травмпункту. Щоб уникнути коментарів, я пішов із Лінкою у Софійчину кімнату. Вона не заперечувала. Ми побудували із Софійчиних підручників книжковий палац. Нам допомагала навіть Софійка. Мама зайшла в кімнату й сіла поруч.