– І скільки ти чекав? – Очі вчительки стали круглі, як дві надувні кульки.
– Поки пташка все не з’їла. Ви ж самі вчили, що треба піклуватися про природу, – я вже не сердився на свій язик.
– І що далі? – заклала руку за руку вчителька.
– Далі прийшли коти й доїли ковбасу. Хіба ви не знаєте, що птахи м’ясо не їдять. Принаймні ті, що живуть у парку.
– А далі?
– Далі я почав пригощати горіхами білочку. Ви ж знаєте, у парку з горіхами в нас не дуже. З грибами теж.
– У тебе що – й гриби були?
– Жартуєте! Тільки два горіхи. Не вірите?
– Чому не вірю?
– От бачите, краще проводити уроки охорони здоров’я у парку.
– Сідай, Марку. Розвиток мовлення іде тобі на користь.
– Дякую.
Я скинув з плечей наплічник і пішов на своє місце. Іноді язик може перехитрити мене. Тільки не вчительку. Сказати правду було б простіше. Хіба повірять?!
8. Вечірка
Коли я хочу роздратувати Софійку, я кажу їй «Прівєт». Вона відразу сердиться, каже, що я «гоп», і починає за мною ганятися. Я не знаю, що таке «гоп», зате знаю, що Софійка у нас дуже правильна і не вживає таких слів, як я. «Треба казати „Привіт“, затямив?! Не встиг ще до школи піти, а вже понабирався всілякого від якихось там Стасиків». По-перше, не Стасиків, а Стаса. По-друге, вітатися – це належить до правил хорошого тону. Так казала вчителька. А що їй не подобається моє «прівєт», то вже її проблема. У нас у класі всі так вітаються.
Це Софійка у всьому винна. У нас колись була кішка. Мене ще тоді не було. Інакше все було б по-іншому. В мами був день народження, і їй принесли багато квітів. Софійка вирішила поставити їх у мамину найулюбленішу вазу. Ваза злетіла з серванта на підлогу. Софійка сказала, що це була кішка. З того часу у нас коти не водяться.
Завтра у Софійки вечірка. Вона знову годину висіла на телефоні. Я б радше сказав, лежала на телефоні. Софійка завжди розмовляє лежачи на животі. Вона розгортає перед собою книжку, бере в руки олівець і вирішує найважливіші питання. Зате коли я її про щось прошу, вона каже «відчепися» або «я не маю часу», або «що не бачиш, що я працюю?» А я не бачу, тому й прошу. Тепер уже не прошу, бо знаю, чим це може закінчитися.
– Роби сам. Софійка мусить виконувати уроки! – гукає мама з іншої кімнати, і я знову затримуюся під Софійчиними дверима.
Беру ганчірку й тру п’ять сантиметрів підлоги біля того місця, де прихилені двері. Мені набридає довше ніж півгодини терти одне і те ж місце і я капітулюю. Зате знаю, що на вечірці буде Тарас із 8-А і що Софійка зараз буде приміряти свою вишневу блузку, потім – голубу й рожеву. Що в неї – тупі штани, які мама купила місяць тому, і що вона взагалі не має в що одягнутися. Усі ці жіночі справи мені набридли, і я вирішую: краще самому робити математику.
Мама все-таки попрасувала тупі штани, але блузку доведеться ще купувати. На купівлю блузки пішло півсуботи. Мама казала, що це остання покупка цього року. Минулого місяця вона казала те ж саме. Вечірка мала бути о п’ятій. Випрасувана новенька блузка висіла на вішачку. І що ці жінки бачать у ній гарного? Блузка як блузка.
Лінка ще не спала. Через те збирання всі про неї забули. Вона повзала по підлозі і хникала. Я як старший вирішив нею зайнятися. Пішов на кухню, налив у пляшечку молока і тричі сказав про це мамі. На всяк випадок повторив ще раз.
– Поклади малу спати, поки я зайнята, – попросила мама.
Вона завжди зайнята, подумав я і поплентався в дитячу, тягнучи за собою Лінку. Лінка ніяк не хотіла йти. Я показував їй іграшку, давав свої машинки. Вона пхинькала і не прислухалася до моїх прохань.
Я вирішив показати їй Софійчину блузку: всі жінки реагують на шмаття. І справді! Не встиг я зняти її з вішачка, як Лінка схопилася за неї двома руками і повисла на ній, мов на маминому халаті. Я спробував відібрати. Це ніяк не вдавалося. Лінка знову завелася плачем, і я капітулював. Гаразд. Я навіть не заперечував щодо примірки. Я одягнув Лінку в Софійчину блузку, і та щасливо застрибала по кімнаті. Я причинив двері, щоб часом Софійка не побачила. Оскільки вона знову висіла на телефоні, небезпеки не було ніякої.
Я спробував скинути Софійчину блузку і знову повісити на вішак. Лінці це не подобалося і вона почала верещати ще дужче, ніж досі. Щоб, не дай Боже, не прийшла мама, я готовий був навіть залізти з Лінкою в ліжко, тільки б вона не горланила.
Від чого я прокинувся, сам не знаю. Знаю тільки, що Лінки поруч не було.