Картопля з піском – це ще не найгірше. Найгіршим виявилося те, що ганчірка, якою я витирав майонез, була дорогою хусткою для пані шефині, з камінням якогось там Сваровського.
Досі я не був знайомий ні зі Сваровським, ні з шефинею. І хочу вам сказати, мені їх у житті ніколи не бракувало.
Я сам запропонував цілий тиждень прибирати в кімнаті та коридорі, аж двічі помити посуд і почистити Софійці взуття. Посуд мені довелося мити аж цілий тиждень. Татові зарплату не підвищили. Я не знав, як виправити ситуацію.
Єдине, що я запам’ятав надовго: коли приходять гості, треба поводитися як слід. Я спробую це пояснити Лінці. Якщо не тепер, то тоді, коли вона зрозуміє, що означає «поводитися як слід». Бо саме це я намагаюся зрозуміти вже цілий тиждень.
Частина 3
Обережно, село!
1. Мене вперше залишили в селі
Я ще жодного літа не провів у селі. Замість того щоб, як усі нормальні діти (наприклад, як Стас і Бодько), набиратися сили і здоров’я на свіжому сільському повітрі, я все своє життя мушу марнувати в місті.
Щоб я поїхав до села, мусило обов’язково щось статися. А сталося те, що мама мусила терміново їхати на якісь там курси, а дід Роман – на лікування до санаторію. Лінку забрала на два тижні тітка Марина, і мене відправляють на цілий місяць у село. Ура!
Я не вірив, що це правда, поки не побачив табличку «Данилівка». Тепер уже не треба щодня чистити зуби, складати всі свої речі і показувати мамі, скільки сторінок я прочитав. Навіть не треба мити посуд і домовлятися за прибирання із Софійкою: якщо в неї погана оцінка – вона часто прибирає за мене, а я не кажу татові, де вона ховає щоденник.
Тепер буде все по-іншому. Зі мною погоджується навіть мама.
Машина зупинилася біля самісіньких воріт. Тато відкрив хвіртку, і ми зайшли на подвір’я. Дідусь із бабусею живуть в одноповерховому будиночку, обсадженому деревами. У них великий сад і велике подвір’я. Навіть собача будка є.
– Не бійся. У ній нема собаки, – погладив мене по голові тато.
Хто їм сказав, що я боюся!
На подвір’ї під деревом сидить дід Мартин із кашкетом на чолі та окулярах на носі. В руках тримає товсту голку і черевик.
– Дай Боже здоров’я, тату, – вітається якось дивно тато.
Дід підводиться, кладе на стілець черевик і голку.
– Дай Боже здоров’я, сину. Я от виглядаю-виглядаю. Бачу, вас нема, то й вирішив трохи черевики полатати. Зачекай, стару покличу. Стара! Дмитро приїхав.
На подвір’я вибігла маленька кругленька бабка, замотана в хустку. З-під хустки виглядали дрібні кучерики.
– Нарешті! – промовила бабуся і кинулася до мене. Я не встиг пояснити їй, що не люблю, коли мене цілують чужі. – То це Марко?
Хіба я схожий на Софійку?
– Проходьте, не стійте в порозі, – припросив нас дід.
У хаті пахло варениками. Іноді в нас також так пахне. Мені зовсім не хотілося їсти. І витрачати час теж. Це тільки Бодько не шкодує часу на їжу.
– Не хочу їсти, – прошепотів я мамі на вухо.
– Мусиш, – притулила мама палець до рота.
Я мусив мовчати. Невже у всіх куточках землі однакові закони?
Поки бабуся доварювала вареники, я трохи оглянувся. Подвір’я було справді велике. З обох боків – дерев’яні загорожі, за якими – такі ж будинки, як і в діда. За будинком – сад, а під вікном – яблуня. Я впізнав її через маленькі зелені яблучка.
А може, це зелений сорт черешень?
Я вперше в житті мав залишитися в селі, уявляєте? Тато сказав, що я тут – як на сьомому небі, хоча я не знаю, як виглядає те сьоме небо. Тут повітря пахне, як у парку. Бачив би мене тепер Бодько! Краще не треба! Він би відразу почав хвалитися, що його тато може купити ще краще село. Як я виросту, обов’язково буду бухгалтером і також куплю собі село. Таке, як це.
Краще б мене бачив Стас: він би не заздрив. Або ще краще – Нелька. З нею добре лазити по деревах.
Де ви, друзяки? Я вже був готовий іти на пошуки нових друзів, якби не бабуся. У жінок завжди хибна уява про чоловічі наміри.
– Відпочинь з дороги. З’їж вареників, поспи, а завтра я допоможу тобі знайти друзів, – направляла мої думки в інший бік бабуся.
Мені зовсім не хотілося відпочивати. За вікном почало темніти. Небо засипали зорі. Місяця я не бачив. Він, певно, ще не викотився. Бабуся постелила мені на великому ліжку у «великій хаті». Так вона називає вітальню. Я ліг під прохолодну ковдру і ніяк не міг заснути. Весь час повертався з боку на бік і виглядав з-під ковдри, чи є хтось у кімнаті. Скрипнули двері. Я навіть розтулив долонями вуха, щоб впізнати, чиї це кроки. Мама прилягла поруч. Я пригорнувся до неї так міцно, що аж важко було дихати. Мені відразу запахло домом. Я більше не повертався з боку на бік.