Я не помітив, що вже зійшло сонце. Цікаво, вже дев’ята чи десята?
– Мам, можна мені сьогодні на річку, – не розплющуючи очі, проказав я у повітря.
Мені ніхто не відповів. Я спробував рукою дотягнутися до мами. Ліжко було порожнє. Я відразу розплющив очі і стрибнув на підлогу.
– Є хтось удома? – крикнув я трохи голосніше ніж завжди, щоб мене нарешті почули (за це вдома я вже мав би заборону на комп’ютер.
Я знову згадав, що в мене цілий місяць не буде комп’ютера, і мені стало ще гірше). За мить я вже босоніж летів коридором на кухню.
– Прокинувся, – почув я бабусин голос. – Я сама дороблю. Йди до малого, – звернулася вона, мабуть, до мами.
– Гей, хто тут малий? – бовкнув я з порога і дременув назад. Мені стало холодно і незатишно. – Хо-чу-до-до-му! – сказав сам собі і заліз з головою під ще теплу ковдру.
Поки мама прийшла, я вже встиг витерти очі.
– Чому ти мене залишила самого? Не роби так більше ніколи! – я навіть не дивився на маму.
– Ти що, злякався?
– Нічого не злякався, – казав я до ковдри.
– А як ти збираєшся тут залишитися на місяць? – Мама погладила мене крізь ковдру.
– Не знаю.
– А плакати будеш?
– Хіба я дівчинка?
Коли я зайшов на кухню, то побачив, що все навколо було у варениках: дощечки, сито, стіл…
– У вас, що сьогодні гості будуть? – запитав я.
– А ти хіба не гість, – всміхнулася бабуся.
– Я не їм вареників.
Мамі не сподобалося, що я був відвертий. Дорослим завжди не вгодиш: то кажи, то не кажи! Я вирішив піти на ґанок.
Поріг був теплий. По подвір’ї бігали кури, навколо них – червоний півень. На паркан сіли горобці. Під парканом спав сірий товстелезний кіт. Краще б це був собака. Мама підійшла до мене і сіла на поріг.
– Хочу додому, – дивився я на горобців.
– Ти сам казав, що хочеш у село.
– Уже перехотів. Коли ти до мене приїдеш?
– Не знаю.
(Значить, не приїде.)
– А комп’ютер привезеш?
– Мусиш витримати місяць без комп’ютера.
(Мені легше витримати без їжі.)
Я не сказав ні слова. Тільки зірвав мамину руку зі своєї голови й побіг у сад. Сонце тут так не сліпило, як на подвір’ї. Я сів на стару сіру колоду і ніяк не міг збагнути, чому всі проти мене. Невже вони не були дітьми! Я підвівся з колоди і вийшов на стежку. Вона була заросла, вузька і сіра. Мені нікуди не хотілося йти. Я знову сів на колоду і вичовгав під ногами рівчак. Кінчик мого босоніжка протерся. І нехай! Я знову підвівся і потер щоку. Я думав, вони мене люблять!
На обід усі зібралися за великим столом. Мене гукали кілька разів. Бабуся застелила зелений обрус і розкладала тарілки. Вареники стояли у великій білій мисці посередині столу. Біля неї – глибока тарілка зі сметаною. У меншій мисці – вареники з вишнями. Їх було легко впізнати: червоні кульки проглядали крізь біле тісто. Сьогодні мені не хотілося ні тих, ні тих. Навіть куштувати. Дід Роман у неділю робить смачніші. Він одягає свій фартушок, на голову бере мій кашкетик, вибирає з морозилки вишні і береться до роботи. Я іноді стою біля нього і розповідаю про кошеня, яке мені обов’язково скоро куплять. Раптом мені стало сумно, і я заплакав. Ось так без причини взяв і заплакав. Я не хотів. Сльози самі лилися з очей, і я нічого не міг зробити. Добре, що Нельки нема поруч.
– У тебе щось болить? – запитала стурбовано мама.
Я не чув, як вона підійшла.
– Ні! – Я пригорнувся до неї, а уявив, що пригорнувся до діда. – Я хочу додому.
– Ти ж хотів у село. – Мама не переставала гладити мене по голові.
Я казав, що перехотів.
Я навіть не прибрав за собою тарілки. Чистої. По-перше, не знав куди. По-друге, просто не хотів. Хіба я не маю права не хотіти?!
Ніч була довга і темна. Машина виїхала, коли я ще спав. Це всі так думали, що я ще сплю. Я чув, як мама щось довго розповідала бабусі. Вона весь час ходила туди-сюди по кімнаті. Я тільки почув, як бабуся на прощання голосно сказала: «Не бійся, усе буде добре». Як я побачив через вікно, що мама сідає в машину і тато заводить мотор, зірвався з ліжка і вибіг у піжамі на дорогу. Мама навіть не поцілувала мене. Точніше, поцілувала, але ще тоді, коли думала, що я сплю.
Бабуся витерла мені обличчя своєю хустинкою. Я не хотів, щоб вона мене витирала. Я втік до кімнати і заховався під ковдру. Ну чому Софійка без мене поїхала в табір? Чому дід Роман поїхав до санаторію? Аж на два тижні. Чому аж на два?!