Знайти мені друзів узявся дід Мартин. Так називали тата мого тата, тобто мого другого діда. Саме до нього і до бабусі Марини ми приїхали. Я добре не знав діда. Він до нас не приїжджав. Бабуся також. Вони не дуже здорові, а п’ятдесят кілометрів – таки трохи далеченько. Так каже тато.
Дід Мартин – величезний і завжди веселий. Баба Марина – маленька і любить командувати. Що лиш скаже – дід відразу робить. Я б не хотів мати таку жінку. Я б хотів, щоб у мене все було навпаки. Я кажу, а вона все робить. Клас! Дід каже, що так не буває. Я спробував уявити собі діда Романа, як він слухається бабу Олю, ту, що на Криті. Ото була б картина! Я посміхнувся.
– Ну то як, ідемо шукати друзів? – поплескав мене по плечу дід Мартин і ступив крок вперед. – Тут є один хлопчик, от тільки нанашка в нього сварлива. Ти на неї не дуже зважай. Вона трохи кричить, а потім перестає.
Я не знав, що таке «нанашка», але розумів, що тієї баби слід стерегтися.
Сусідське подвір’я було схоже на дідове. Тільки трохи більше. Біля хвіртки стояла лавка. На лавці сиділа якась стара жінка.
– Слава Йсу, – привітався дід Мартин.
– Слава навіки, – відповіла тоненьким голосом жінка і схилила голову, ніби хотіла стукнути себе бородою в груди.
– Не знаєте, чи є Павло вдома?
– Малий чи старий? – запитала вона вже твердим голосом, ніби з неї заговорив вже хтось інший.
– Цього разу малий, – усміхнувся дід.
Павло порпався у свіжому піску. Його батьки літню кухню будують, от і привезли камаз піску та камаз шутру. Так пояснив мені дід. Я ще не знав, що таке шутер. Ним виявилося звичайнісіньке каміння. Мене це навіть трохи розчарувало. Ніякої інтриги.
– Ви мене шукаєте, діду? – висунув голову з-за величезної кам’яної купи Павло.
– Тебе. Он тобі компанію привів. Можете разом бавитися.
– Як розтєгают пісок, будете Ковалисі камаз винні, – заскрекотала сусідська баба услід дідові. Я зразу зрозумів, що вона скажена.
– Ми ж вам не кажемо, що будете винні траву, що ваші качки столочили, – обізвалася із-за загорожі моя бабуся.
– Та то мої столочили? У мене нема качок, лише качіта і цєпіта. То твої кури мені вес город сталабували. Їм навіть опудало не помогає. Та певно, мати таке опудало за ґаздиню, то ще би чогос боєтисі.
Вони, напевне, розмовляли іноземною мовою, бо я нічого не зрозумів.
Павло був гарний хлопець. Він мені чимось навіть нагадував Павла з мого дитсадка. У нього було коротенько підстрижене чорне волосся, чорні очі й червоні пампулаті щоки. Слова «пампулапий» мене навчила баба Марина. Це означає «круглий і великий». Павло весь був якийсь великий. Я б сказав, що йому вісім років, а не сім. І дід Мартин так казав.
Мені також хотілося побавитися в піску. Але я боявся тієї скаженої баби.
– То наша сусідка і нанашка. Вона часто приходить до моєї баби. Не бійся. Вона не сердита. Тільки не любить твою бабу, бо та не дозволила твоєму татові одружитися з моєю мамою. Тільки про це – нікому! Наша таємниця!
– Наша таємниця, – повторив я і зрозумів, що йдеться про щось серйозне.
Я таки не перепитав, що означає слово нанашка. Напевно, якесь кодове ім’я.
До вечора я вже знав усіх дітей з нашої вулиці. То була справжня банда: я, Павло, Дмитрик, Анетка і Ксенька.
Дмитрик був такого ж зросту, як я. Ні, я був таки вищий. У нього біле волосся і випав один зуб. Він дуже смішно вимовляє ім’я Анетка. Щось схоже на Анешка. Дмитрикові – сім, хоч я б йому дав тільки шість.
Я б хотів уміти так лазити по деревах, як Анетка. Вона відразу показала мені свої вміння на бабиній яблуні. Спочатку я навіть не стояв під деревом: боявся, щоб Анетка мене не прибила. Але вона злізла сама. Так швидко, як і вилізла. Це був клас! Анетка нічим не схожа на дівчинку. Тільки волоссям. У неї така ж футболка, як у мене. Не цілком така, але подібна. Вона носить короткі шорти і навіть такі пантофлі, як у мене. Майже Нелька з мого двору.
Ксенька мені не дуже сподобалася. У неї задертий ніс і дуже коротка спідничка. Вона старша від мене аж на рік – і це мене нервує. З нею навіть поговорити по-людськи не можна. Відразу починає про те, що їй мама привезе з Італії.
У бабусі нема корови. Є тільки качки і кури. Я добре знаю, що бик – це з рогами, а корова – це з дійками. Дійки – це як чотири міліційні палички, зв’язані докупи. Тільки білі. Бо молоко біле. Уявляєте, я колись думав, що корова молоком пісяє. Добре, що Павло про все мені розповів. Розповів навіть, що бачив, як народжується теля. Воно просто випадає з корови. І звідки корова знає, що це випадає саме її теля?