Спочатку я думав, що білі корови дають біле молоко, а коричневі – Nesquik. Баба Марина казала, що купила б корову, якби знала, що я довго буду в неї. Якщо не корову, то хоча б козу. Коза має тільки дві міліційні палички. Я молоко не дуже люблю, тому не хочу, щоб баба купувала корову чи козу.
Перший раз по молоко я ходив із Павлом. Тітка Катерина жила по той бік потічка. Ми взяли порожню поливану (хто поливав, досі не знаю) банку з ручкою і подалися через потічок. Навколо потічка було багато сірої глини.
– З неї можна ліпити все, що хочеш, – вчив Павло.
Я присів на землю і торкнувся глини. Вона була гладка і холодна. Ми вирішили взятися до роботи. Спочатку наносили каміння і загатили струмок. У нас навіть з’явився ставочок.
– Може, за ніч риба припливе, їй тут сподобається, і вона буде в нас жити. Ми кожен день будемо приносити їй їсти, – зрадів я.
– Тут риба не водиться, – перекреслив усі мої мрії Павло.
– А для кого тоді цей ставок?
– Для жаб, – компетентно пояснив Павло.
Недалеко від нашого ставка я побачив якісь сліди на глині.
– Це дівчата сьогодні бавилися. Бачиш, кімнату зліпили і загорожу.
Я не бачив нічого, крім приплюснутої глини, де міг би поміститися тільки мій кросівок. Але якщо Павло каже, що це – кімната, то він краще знає.
– Там, у коморі, їхні тортики, бачиш?
Я не бачив ніякої комори, бачив тільки глиняні кружечки, притрушені листям. І тортиків теж не бачив. Але я не допитувався.
– А ця хата для кого?
– Теж для жаб, – кивнув головою Павло.
– А жаби де?
– Пішли по молоко, як і ми.
– До тітки Катерини?
– Ні. На поле.
– На поле? – я не міг собі уявити, що на полі роздають жабам молоко.
– Жаби бачать корову, стрибають їй на вим’я, п’ють молоко і повертаються ситі додому.
Я ніяк не міг уявити собі, як жаба так високо стрибає і як вона може втриматися на дійках. «Павло так бреше, як Бодько», – подумав я. Та я вже ні про що не питав, бо баба Марина все одно буде лаяти за запізнення.
Тітка Катерина вже нервувала:
– Я хотіла вже корову виганяти, думала, не прийдете.
Через те, що ми не прийшли – виганяти геть корову? Мене мама ніколи не виганяє, коли я запізнююся. У неї інші методи покарання: двадцять сторінок додаткового читання. Іноді Софійка винна, а читати доводиться мені. Хоча Софійка завжди стверджує, що то я винен, і мама більше вірить їй. Мені раптом стало дуже шкода корови, і я навіть пообіцяв їй більше не запізнюватися.
Тітка Катерина наповнила банку і передала мені в руки:
– Молоко полуденішне, хоча вже застило.
«Це, напевне, сорт молока», – подумав я, але не поточнював, що таке «полуденішне», бо корову таки не вигнали. Принаймні я цього не бачив.
Якщо ви подумаєте, що я розхлюпав молоко, то дарма! Банку ніс Павло. На перший раз.
Біля потічка я вирішив подивитися, чи ще не повернулися жаби. Не повернулися. Мені знову стало сумно. У мене виникла ідея: для того щоб завтра жаби не йшли за молоком, я наллю трохи у ставок.
– У ставок не треба, – переконував мене Павло. – Вода рознесе. Треба зліпити посудину.
Ми ліпили вдвох. Щоб глина була гладка і слухняна, треба було весь час намочувати її водою.
– Ми – справжні гончарі, – гордо піднімав голову Павло. – Бачив би мій дід!
– А мій дід скоро побачить. Я приведу його сюди, – подумав я уголос.
– Хіба прута візьме, що так довго з молоком возишся.
– Я маю на увазі діда Романа. Я йому сьогодні зателефоную, і він завтра приїде. – Мені знову стало сумно. І для чого дідові той санаторій?
Коли миска була готова, я взяв у Павла банку і трохи надлив. Зовсім трошки. Чому воно вилилося все, я досі не розумію.
– Я знаю тут одне місце, – запропонував Павло.
Ми пролізли попід дріт і підійшли до великої ванни.
– Набирай! – скеровував мене Павло.
Рідина була справді схожа на молоко.
Коли бабуся наповнила горнятка і піднесла своє до рота, я раптом закричав і жбурнув її горня на підлогу… Як я злякався!
Дід пояснив мені, що це був розчин мінеральних добрив, щось схоже на отруту. Слово «добрива» мало б бути добре. Як і мій намір.
2. Як я садив квочку. Політ 1
Я прочекав на Ксеньку сорок хвилин і двадцять вісім секунд. Вона ніяк не могла вирішити, яке плаття їй сьогодні надягнути. Ксеньці не все одно, як вона виглядає. Але це все одно Рябі, яку ми мали сьогодні посадити. Я досі не знав, що можу бути такий терплячий. «Усі чоловіки терплять, і ти мусиш», – замість «дякую» розрадила мене Ксенька.