Бабуся Марина сказала, що саме сьогодні хоче посадити квочку. Ми мусили поспішати. Я хотів допомогти їй: врешті-решт і я мушу зарекомендувати себе з хорошого боку! Так казала мама. Я взяв на допомогу Ксеньку. Вона ніколи не чула, щоб так садили курей. Та в мене був свій план. Для цього ми обрали грядку з помідорами. Оскільки кущ від куща ріс далеко, роботи було небагато.
Найважче було зловити курку. Ксенька допомогла мені зняти штори. Спочатку я думав, що ми впораємося вдвох. Та про всяк випадок покликали Павла і Дмитрика: вчотирьох працювати легше. Довелося знімати штори ще і в кухні. Ми зняли разом із карнизами. Так було легше. Рябу ми все-таки зловили і заштовхали в пакет. Павло тримав її за дзьоба, щоб не дуже кричала. Ксенька побігла додому по скотч: у неї завжди все є. Їй мама з Італії присилає.
Я не міг уявити, що бабуся хотіла з цим усім упоратися сама.
У нас було дві сапи, восьмеро рук, одна курка й одна банка з водою.
Після того, як грядку було очищено від помідорів, ми викопали яму.
– Копайте глибшу, щоб курка не втекла, – командував я.
Ніхто не наважувався заперечувати: це, певно, міський метод! Після того, як Рябу було засипано землею, я звільнив від ґрунту її голову, розмотав скотч, щоб було їй легше дихати, і вилив на неї банку води:
– Роботу зроблено, хлопці, – поплескав я кожного по плечу. Дівчатам навіть дав по цукерці, які випадково виявилися у мене в кишені.
Дід Мартин прийшов на город вже тоді, коли нас не було… Хіба я винен, що в мене ще не було досвіду садити курей?
Бабуся сказала, що в іншої квочки вилупилися курчата. Цю квочку баба посадила швидше від Ряби. Я ніколи не брав у руки справжнє курчатко. Воно було жовтеньке і пухнасте. Курчатко відразу торкнулося дзьобиком до моєї родимки на пальчику. Це мене дуже лоскотало. Бабуся роздробила на картоні варене яйце і повиймала всіх курчат на підлогу. Вони бігали одне навколо одного і клювали яйце. Коли наїлися, почали заповзати одне одному під крильце, хоча крильця були зовсім не схожі на справжні крила.
– Бабусю, чому кури не літають? У них же є крила.
– Їх, напевно, ніхто не вчить, – усміхнулася бабуся і погладила мене по голові.
– А якщо спробувати їх навчити?
– Думаю, нічого не вдасться.
Це бабуся так думає. У мене вдасться! Мені здалося, що в мені надувається повітряна куля.
– Коли принесу квочку, курчат не бери, бо квочка кусає! – гукнула мені услід бабуся.
По дорозі я уявляв собі, як у квочки виїжджають зуби і як вона на мене накидається, щоб укусити. Мені перехотілося її бачити. Я на всяк випадок ще раз підбіг до бабусі:
– А коли ви принесете квочку?
– За день-два. Коли вилупляться всі курчата.
Отже, у мене було два дні. Я не біг, а летів до Павла. Мій план виглядав досить пристойно.
Коли бабуся поралася у городі, ми вирішили діяти. Павло тримав ящик із курчатами сам: він краще знається на таких справах. Найважче було з драбиною. Ящик нести важко. У кишенях курчата можуть подушитися. Так сказав Павло. Оскільки це курчата моєї бабусі, я взяв усю відповідальність на себе. Побіг до шафи, взяв бабусину хустку, поскладав у неї курчат і зав’язав їх собі навколо пояса.
– Вам тут має сподобатися. Це – найкраща хустка, – заспокоював я курчат.
Курчата пищали так, наче хочуть їсти.
– Почекайте, ще трішки, – прошепотів я їм і став на щаблі.
Павло ліз перший. Униз я не дивився. На курчат теж. Найважче було переступити з драбини на горище: там не було порога.
На горищі я був уперше. Навколо якісь дошки, старі книжки, взуття та інший мотлох. Мені тут зовсім не сподобалося.
– Ми могли б собі зробити тут штабну квартиру, – запропонував Павло.
Я не знаю, як виглядає горище у Павла, та ідея зі штабною квартирою мені теж не сподобалася.
Павло відчинив вікно. Я не міг сам розв’язати бабину хустку. Павло теж.
– Треба принести ніж, – запропонував Павло.
– Я боюся за курчат. Іди ти.
– Добре, а ти чекай мене тут.
Я уявив, що маю сам чекати тут.
– Зачекай, я з тобою.
– А курчата?
– Для них – це чергова поїздка ліфтом. Думаєш, їм не хочеться? – пояснив я і почав пробиратися поміж дошками за Павлом.
Мої штани зачепилися за якийсь цвях, і я спіткнувся. Оскільки в мене на животі були курчата, я втратив рівновагу. Моє розбите коліно – це не біда. Я не був упевнений, чи цілі коліна у курчат.