Для того, щоб намацати під ногами щабель драбини, треба було лягти на живіт. Я спробував пересунути курчат собі на плечі. Найбільшим щастям було те, що я все-таки намацав щабель.
Ми зрозуміли, що без Анетки не обійтися. Вона найкраще лазить по деревах. Дмитрик теж. Ми вирішили змінити місце тренувальних польотів. Я приніс із шафи іншу бабину хустку. Попередню хустку ми розрізали і пересипали курчат у нову. Щоб їм було приємніше. Найсумніше було те, що одне курча не могло ходити. Здається, в нього були проблеми з ніжкою.
– Спочатку треба перев’язати, – запропонував я.
– Ні, спочатку треба накласти шину, – пояснила Анетка. У неї мама медсестра у сільському медпункті.
Я не міг уявити, як можна такому маленькому курчаткові покласти шину від автомобіля.
– Темнота! – пояснила Анетка. – Так називається палиця, яку накладають при переломах, перед тим як відправити у лікарню. Я бачила, як мама таке робила.
Курчатко так натомилося, що навіть не розплющувало очі.
– Можливо, зробити штучне дихання? – на всяк випадок запропонував я. Щось подібне я бачив по телебаченню, правда, не з курчатами.
– Спочатку шину! – командувала Анетка. – Я пошукаю якусь палицю, а ти біжи за бинтом.
Знайти в шафі бинт – це справжня проблема. Я висипав усі шухляди на землю. На килимок викотилися всілякі папірці, пляшечки, навіть гаманець. Я обережно відкрив гаманця і побачив там гроші. Їх було досить багато. Я злякався, кинув гаманця на землю і втік, щоб хтось не подумав, що я – гангстер.
– З вами не доробишся! – зітхнула Анетка і відрізала шматочок своєї футболки. – Коли треба надавати першу допомогу, саме так і роблять.
Вона приклала палицю до ніжки курчатка, зав’язала відірваною від футболки смужкою тканини і поклала на бабину хустку, накривши кінчиком зверху. Анетчин пес Бровко показався на воротах. Це був звичайнісінький мирний жовтий пес із великими добрими очима. Бровка у селі ніхто не боїться, і він просто собі ходить по вулиці. От би мені такого! Бровко підійшов до кожного з нас, обнюхав і зупинився біля курчатка.
– Іди геть! У нас сьогодні серйозні випробування! – притупнула Анетка ногою. – Марш!
Пес поволі поплентався на подвір’я, а ми мусили поспішати. Часу було обмаль.
– А коли накладати гіпс? – запитав я.
– За дві години з ніжкою нічого не трапиться. Ми не можемо переносити льотні навчання. Усе інше – потім.
Анетка підіймалася на дерево перша. Хустку з курчатами поклала собі за пазуху. «Так надійніше», – пояснила вона. Дмитрик ліз за нею. Ми з Павлом чекали внизу.
– Зараз будете ловити, – скомандувала Анетка.
– Вони полетять? – перепитав я.
– Не все зразу. Ти скільки часу вчився рахувати? От бачиш. Наша праця кропітка. Вимагає витримки і повтору. А тепер до роботи, – скомандувала Анетка і вийняла з хустки перше курчатко. – Приготувалися? Ловіть!
– Чим?
– Гм, це вже проблема. Марку, біжи і принеси ще одну хустку. Будете ловити нею, – командувала далі Анетка.
– А якщо баба не має більше хусток?
– Бери, що потрапить під руку.
Хусток у шафі більше не виявилося. Найбільше мені сподобалася бабина вишита сорочка. Курчатам мала б також сподобатися.
Ми розташувалися прямісінько під деревом. Я тримав сорочку за рукави, а Дмитрик прорізав собі дві дірки і пропхав у них палицю:
– Так надійніше, – пояснив він.
Ми встигли спробувати тільки з п’ятьма курчатами.
– Маркуууу! – почув я з веранди не дуже спокійний бабусин голос.
Вона бігла за Бровком, який тримав у зубах гаманець. Під пахвою у бабусі була квочка…
Усі втікали через город. Я теж. Із собою прихопив тільки хворе курчатко. Йому не допомогла шина. Ми віднесли його на полянку між березами і зробили для нього хрестик. Щоб усе було по-правильному. Ксенька, яка приєдналася аж тепер, поклала квіти.
– От і все, – сказала Анетка, сумно струшуючи долоні. – Шкода тільки, що ми не навчили курчат літати.
Усі пішли до потічка. Я не хотів. Мені було сумно і зовсім не хотілося годувати жаб і будувати загорожі.
Цього разу мені таки перепало на горіхи. Бабуся показала мені, де в хаті бинт. Я обіцяв їй відразу, як виросту, відкупити дві хустки і сорочку. І навіть курчатко. Виявляється, те курчатко було відразу кволе і не вижило б, пояснив мені дід.
Я стояв у кутку. Мій дід Роман ніколи не поставив би мене в куток. Мені було сумно. Здається, я простояв тут годину, може, дві. Бабуся наполягає, що тільки двадцять хвилин. Мені набридло дивитися на дірку в стіні. Я вже побачив, що вона колись була рожева, потім зелена і тепер – жовта. Усі три кольори забилися мені під ніготь, і я мусив тепер їх звідти виколупувати.