– Знову неправильно, – сказав Павло. – Дивися ще раз. – Павло вкотре показав мені, як треба правильно плюватися кісточками. – Давай ще раз.
Мені вже набридло, але я спробував. Через ці кісточки я вже допивав друге горня сливового киселю.
– Тепер уже краще! – підвів гордо голову Павло.
Навіть якби він не сказав, що краще, я б на третє горнятко не погодився.
Ми сиділи у Ксеньки в саду. Це її бабуся наварила киселю й пішла на поле.
– Я також хочу, – підійшла до нас Катруся.
– Тобі не можна, – показала їй язика Ксенька. Ти ще мала.
– Ніяка я не мала! – насупилася Катруся.
– Для такого напою дорослих – замала, – поглумилася Ксенька.
Вона завжди глумиться з Катрусі, коли нікого нема вдома.
– Але дітям можна ним намаститися. Це називається – маска, – видала Ксенька геніальну ідею. Аж сама здивувалася.
– А що скаже бабуся? – глянула на неї Катруся.
– Бабуся буде дуже задоволена. Від нього гарна шкіра.
Катруся відразу погодилася. Анетці ця ідея зовсім не подобалася. Вона не допомагала. Ксенька відвела Катрусю до хати і через декілька хвилин прибігла до нас. Вона плескала липкими руками в долоні.
– Впоралася!
– А де Катруся? – запитала Анетка.
– Сохне, – відповіла Ксенька й продовжувала плювати на траву сливові кісточки.
Моя шкіра на руках стягувалася й морщилася, мов висохла сливка. Ми милися біля криниці. Дмитрик полив мені на руки води. На ноги теж. Ксенька витерла руки в платтячко. Я теж витер руки в її платтячко. Ксенька почала за мною гнатися. Я біг швидше. Потім ми вирішили грати в доганялки. Найспритніша була Анетка. Вона завжди може втекти.
– Падоньку святий, а ви що з дитини родзинку зробили! – верещала бабуся, тримаючи за руку Катрусю. У Катрусі руки аж до ліктів були в киселі.
Ксенька наздогнала нас на дорозі. Вона мусила пообіцяти бабусі, що більше не буде. Катруся сказала, що все розкаже мамі.
Ми сиділи на горбочку за селом і жували дикий щавель. Досі я думав, що дикими бувають тільки звірі. Мама іноді варила зелений суп із щавлю. Суп мені смакував більше, ніж цей щавель. Я глянув на Ксеньку. Вона голосно чмакала. Мені здалося, що вона – не тільки пилосос, але ще й «кухонний комбайн». Добре, що я тоді з нею не одружився! Цього разу я їй цього не сказав.
Ми дивилися вниз на косовицю. Між розкиданого сіна стрибали горобці й дві сороки. Тепер я вже відрізняю сороку від ворони. Раніше вони були для мене одне. Сонце було якесь надто гаряче. Я натягнув на очі картуза і приліг на траву.
– Може, ми б уже йшли? – запропонував я, не висуваючи очей з-під картуза. – Скоро обід. Я вже трохи голодний.
– Тобі що, бабусиного киселю мало? – обурилася Ксенька.
Жінки! У них свій погляд на харчування. Кисіль я їв дві години тому. І взагалі, мені набридло тут сидіти. Я підвівся і поправив картуза.
– Ви як хочете, а я пішов. Мені тут нудно.
– Я також, – підвівся Павло. – Зачекай на мене.
– Геей, дивіться! Лелека! – гукнула Анетка й смикнула мене за лікоть.
«До мене на ви? Непогана ідея», – подумав я. Ніякого лелеки я не бачив.
– Ось там, далеко, бачиш?
Або у мене було щось із зором, або в Анетки погана уява.
– Ходімо, – смикнув я Павла, і ми розвернулися.
Павло озирнувся ще раз. Він уже бачив і гладив сто лелек. Ксенька тисячу. Павло отримав від Анетки чергового щигля.
Я бачив лелеку вперше не з енциклопедії. Ми бігли всі разом до косовиці. Суха гостра трава колола ноги. Мені не боліло. Ксенька загубила сандалик. Цього разу верталася Анетка.
Я справді ще ніколи не бачив лелеки зблизька. Він стояв на одній нозі і не втікав, наче на щось чекав. Він навіть не рухався, а мовчки стежив за мною. Його око нагадувало мокрий живий ґудзик. Я простягнув йому руку. Лелека опустив на землю другу ногу, відступив на крок убік і сіпнув крильми.
– Дивіться, у нього зламане крило, – загорлала здалека Ксенька.
Вона вже отримала від Аннетки свій сандалик. Лелека злякався її крику і ще раз спробував звести крила. У нього нічого не вийшло. Він спробував бігти. Мені здалося, що в нього ще й хвора нога. Дівчата зловили лелеку Ксеньчиним светром. Нести його було нелегко. Я спробував теж. Із Павлом.
– Це буде мій! – не вгавала Ксенька. – Він мусить принести мені сестричку! За Катрусю мене всі сварять. А рідною можна розпоряджатися, як хочеш. Мама все одно в Італії і не буде мене сварити.
– Така велика, а не знає, що лелеки дітей не приносять, – подумав я вголос.
– Знаю! – перекривила мене Ксенька. – Я так, про всяк випадок. Можливо, це чарівний лелека і принесе! – виправдовувалася вона.