– Нічого ти не знала, – боронився я.
– Досить сваритися! – втрутилася Анетка й смикнула Ксеньку за лікоть. Ходімо краще до роботи!
Ми знову тихенько пробралися крізь грабину, шмигнули поза хату і – в город. Іти по стежці якось не пасувало: дід міг би нас помітити.
А якби знав про наші добрі наміри – це не було б сюрпризом.
Ксенька мало розумілася на грядках, зате Анетка – майстер на всі руки.
– Почнімо з картоплі, – скомандувала вона.
Я не знав, де картопля, а де цибуля. Я вмів розпізнавати тільки тоді, коли бачив на тарілці. Цибулю я не їм. Вона – не мій смак. Для чого люди її садять?
– То не біда. Зараз навчишся, – заспокоїла мене Анетка.
Я не мав наміру ставати її учнем, але діватися було нікуди.
– Ось це – картопля. Її не чіпай. Все інше – треба виривати. Зрозумів?
Звичайно, зрозумів. Хіба я тупак? Павло з Дмитриком взялися до цибулі. Анетка вирішила бути старшою. Ми не заперечували. Найбільше вона хвалила Павла. Теж мені Бред Піт!
Якби ви знали, як важко полоти! Мої руки ніколи такого не робили. Я вже потай давав собі слово, що буду вчити математику, лиш би не працювати на городі. То була якась дуже неслухняна трава. Я ледь висмикував її з землі. На іншій грядці стогнали Павло з Дмитриком. Ксенька сказала, що краще допомагатиме Анетці наглядати.
– Ти ж ні в чому не розумієшся, – відганяла її від себе Анетка. – Краще йди й виполи часник.
– Не можу. В мене болять руки.
– Думаєш, Анетчині не болять показувати? – став на захист Анетки Павло. – Я буду їй допомагати.
– Дивись, я і для себе грядку взяла, – виправдовувалася Анетка. – Буду огірки зривати.
– Я також хочу огірки, – простогнала Ксенька. – Я не хочу полоти.
– То тільки старші вибирають, – сказала Анетка і зробила з великого гарбузового листка таріль. – Треба знати, як це робиться. А ти не знаєш. Це відповідальна робота. Знаєш, як ці огірки називаються?
Ксенька похитала головою.
– Ніжинські корнішони, – компетентно пояснила Анетка.
– А чому вони так називаються, знаєш? – заклала руки в боки Ксенька.
– Тому що вони мають ніжки. Але я тобі не покажу, бо в тебе інша робота.
Анетка нахилилася над грядкою й почала зривати малюсінькі огірочки.
– Рвати легше, ніж полоти. Я краще йду до тебе, – не відчіплялася Ксенька.
– Це називається не «рвати», а «вибирати огірки» і потребує компетентного ока.
Ксенька зрозуміла, що в неї нема шансів, і пішла на свою грядку.
– Ну як, хлопці? Йде робота? – підійшла вона до мене і прискіпливо глянула на мою роботу. – Щось надто повільно просувається.
– Здається, це все-таки жіноча робота, – спробував виправдатися я.
– Чоловіки не повинні ділити роботу на чоловічу й жіночу. Дивись, Василь Тимків сам город обробляє, а його Нінка тільки в хаті сидить і телевізор дивиться. А Вікта Славкова цього року навіть на курорт їздила. А я тут з вами на грядках мушу працювати, – витирала чоло Ксенька.
– Чого ти на чужих чоловіків дивишся? – захищався я далі.
– Тому що ти більше говориш, ніж робиш. З тобою доробишся. Замість того, щоб пошкодувати мене, ти ще більше запрягти хочеш, – заклала руки в боки Ксенька.
– Усі ви, жінки, однакові, – зітхнув я і обернувся до своєї грядки.
Я зрозумів, що з Ксенькою сперечатися годі, і вирішив працювати далі. Куди мені було діватися? Мені вже пекла спина, начебто на ній почалася пожежа.
– Геееей, народ, може б ми додому йшли? Сонце вже високо.
– Тільки десята година, а ти кажеш високо, – примружила око Анетка, дивлячись на сонце.
– У тебе нема годинника. – Я виправдовував свою нетерплячість.
– Я розуміюся за сонцем, – підняла ще вище голову Анетка й покрутила губами. – Це, звичайно, не всі вміють…
– І я вмію, – підступила до неї Ксенька, рада, що можна перепочити.
– Це вміє тільки Анетка, – прокинувся зі своєї грядки Бред Піт – Павло. – Анетка вміє все!
Це мене почало дратувати.
– Ну то скажи, яка зараз година? – перепитала Анетка Ксеньку.
– Десята, – повторила Ксенька.
– А скільки хвилин?
– Так сонце сліпить, що хвилини прочитати не можу, – боронилася Ксенька.
– Ха! А я можу! П’ять по десятій, – крутила Анетка.
– О, і я вже бачу хвилини, – уточнила Ксенька.
– Гей, ви! Зараз тільки дев’ята, – вирішив я припинити дискусію.
– Ти ж не розумієшся на сонці, – цмокнула скептично Ксенька.
– Зате я розуміюся на годиннику, – відповів я і показав на свою ліву руку.