– У тебе неправильний годинник, – похитала головою Ксенька.
– Сама ти неправильна. Зараз тільки дев’ята. Ой, дивіться, дід іде!
Справді, до нас прямував дід із палицею в руках.
– Я вам зараз покажу! Ото паскуди! Що ви там робите?!
Наші великодушні плани було розбито вщент. Хіба я знав, що між рядками картоплі росла квасоля і буряки? Хіба ми могли передбачити, що трава між цибулею була морквою, а виполоти часник для Ксеньки означало «висмикати часник»? Навіть завбачлива Анетка не могла спрогнозувати, що дідові Оркові не треба було рваних корнішонів.
Чомусь усе завжди закінчується забороною на телевізор, кутком і домашнім арештом. Невже дорослі не можуть придумати якихось інших покарань? Наприклад, не їздити верхи на теляті. До речі, непогана ідея!
10. Розмова з дідом Орком
Я довго човгав ногами перед порогом. Мені було соромно. Так, як буває тоді, коли скажеш мамі, що не вмикав комп’ютер, а ти добрі три години грав у перегони. Ні, мені було ще більше соромно.
Я постукав так тихо, що мій стукіт не вловив би навіть кажан, який вловлює коливання повітря у двісті тисяч мегагерців. Мої руки перетворилися на два кістяки від скелета, і я не міг відчинити двері. Дід Орко сидів за столом і читав газету.
Я ніколи не думав, що дід може читати. Думав, він цілий день лежить собі на ліжку і дивиться телевізор. За його спиною – вся стіна в книжкових полицях, які гнуться від книжок. Навіть самої стіни не видно. Мені здалося, я потрапив на якийсь незрозумілий острів.
Замість «добрий день» я свиснув:
– Огоооо!
– Ну, проходь, сідай, – підвів очі дід Орко. – Нумо знайомитися. Я – Орест Ковальський. А ти – Марко! Правда?
Дід сказав за мене майже все.
– Правда. А чому вас кличуть Орко?
– Так люди звикли, а я не заперечую.
– Я ніколи не думав, що у Вас стільки книжок! І Ви їх всіх прочитали?
– Майже всі. Я люблю читати.
– А я більше люблю грати на комп’ютері й дивитися телевізор.
– І то треба.
– Справді?
Я вперше побачив людину, яка на моєму боці. Крім мого діда, звичайно.
– Звичайно. Комп’ютер потрібен теж. На ньому можна багато конструювати.
Я краще люблю просто грати. Я дідові цього не сказав.
– А де я візьму комп’ютер?
– У мене, – спокійно відповів дід Орко.
– У вас є комп’ютер? – я не хотів би бачити, як виглядали мої очі. – І ви також граєте в гонки?
– Ну, не цілком в гонки, але комп’ютером користуюся. Хочеш, покажу. Ось!
На столі в діда лежав «Асус». Я підійшов ближче. Я вже сто років не бачив комп’ютера!
– Клас! А в мене вдома тільки один комп’ютер на всіх, і я завжди мушу чекати, поки мені дозволять за нього сісти. Зате як до нього дориваюся, мене може відірвати тільки моя старша сестра. Тут, у Данилівці, у мого діда нічого нема, крім телевізора. І то через ту історію з фарбою мені заборонили і його дивитися.
– Приходь до мене, – спокійно запропонував дід.
– До вас?
– Чому б і ні. А ту історію з фарбою – забудь! Звичайнісінькі дитячі вибрики.
– То ви на нас не сердитеся?
– Аніскілечки! Якби не Настка, не було б і шуму.
– А город?
– От з городом таки переборщили. Нічого. Аби здоров’я, наступного року надолужимо.
Я не знав, що таке переборщили, але розумів, що щось недобре.
Дід дістав із полиці товстелезну книжку «Літаки і їх конструкції». Мої пальці прилипли до книжки. Я гортав сторінку за сторінкою.
– От якби у мене був такий! – показав я на малюнок.
Дід підвівся, пішов до дверей і зник десь у коридорі. За якийсь час двері відчинилися, і дід тримав у руках справжній модельний літак. Майже як на картинці.
– Вааау! – не стримався я. – Звідки у вас це?
Виявляється, дід Орко був конструктором. Багато років він працював у конструкторському бюро. Тільки на старість повернувся в Данилівку. Він тут народився. Його дружина захворіла, і їй порекомендували переїхати до села. На жаль, це також не допомогло. От тепер він так і живе тут, серед своїх книжок, у своєму світі. Йому байдуже, що його ніхто не розуміє.
Я вирішив, що приходитиму до діда Орка щодня. Ще я вирішив, що вже не хочу бути бухгалтером, як Богданів тато, а конструктором, як дід Орко.
Сьогодні я швидко ліг спати. Це не означає, що швидко заснув. Я просто лежав із заплющеними очима і мріяв.
Мрія про літаки зникла після того, як Павло постукав у вікно.
– Виходь! Скоро обід!
11. Хованка
Анетці пощастило: в неї є собака. Колись у неї була ще й кішка. Маня. Вона була біла й пухнаста. То клубок ниток стягне з дивана, то на шторі погойдається. От тільки коли втомиться, лягає і муркотить. Вона навіть бублики їла. Не вірите? Мені Анетка розповідала. Якось бабуся з Анеткою пили чай з бубликами. Мурка підійшла до столу, підняла голову й тихо нявкнула.