У мене не було іншого виходу, як визнати поразку: мене застукали найпершого. Поки Павло шукав Анетку, старші хлопці повистрибували зі своїх засідок і швидше, ніж Павло, були біля старого дерева.
Цього разу мусив жмурити я.
– Раз, два, три, чотири, п’ять… – почав я тихо.
– Ти що, язика проковтнув? – гукнув хтось із старших хлопців.
Я на всяк випадок перевірив, чи справді не проковтнув язика. Усе на місці.
Я навіть не встиг злякатися.
– Ти що, сьогодні каші не їв? – кричав з іншого боку Степан.
Я справді сьогодні не їв каші. Я її ніколи не їм. Довелося починати все спочатку. Цього разу голосно.
Найважче було знайти Тараса. Я боявся відійти від дерева, щоб той не був швидшим від мене. А далеко шукати мені зовсім не хотілося. Врешті– решт Тарас сам прибіг до старого дерева. Залишилася Анетка. Я шукав її цілих десять хвилин.
– Ну що, програли, малявки, – скривив рота Тарас і насунув мені на очі картуза.
– Ми так і знали, – підтягнув штани Степан і махнув рукою іншим. – Ходімо. У нас ще багато справ.
– Старшим хлопцям увірвався терпець, – прокоментувала Ксенька.
Я не знав, як уривається терпець. Знав тільки, що хлопці більше не повернуться. Шкода, що Анетку я так і не знайшов. Надворі посіріло. Ми шукали вже вчотирьох. Дарма. Ото заховалася!
Стало темно. Бабуся покликала мене до хати. Це знову було надто швидко. Чому, коли прийде вечір, дорослі бояться самі сидіти вдома. Сьогодні мене гукали тільки тричі. Навіть Бровко і той не збирався йти додому.
– Йду, – відповів я втретє і помахав друзям рукою. – До завтра!
Вечеряти мені зовсім не хотілося. Я сидів за столом і човгав ногами.
– Я не голодний.
– Хоча б молока.
– Добре. Але тільки молока.
– Тебе сьогодні наче підмінили.
Вдома в мене ніколи не було апетиту. Найбільше мене дратувало, коли всі по черзі бігали за мною з ложкою. Невже у мові дорослих нема «я не хочу»? Не розуміють, і все! У селі мені все смакувало. Особливо в Анетки. Її бабуся не варила каші, не смажила котлет і не поливала картоплю маслом. Її бабуся просто пекла пампухи з пудрою. Як мені захотілося пампухів! Я помив у мисці холодною водою ноги і поплентався до ліжка.
Здається, я вже спав. Пам’ятаю, що в кімнаті було темно. Пам’ятаю, як різко ввімкнулося світло і як дід летів через сіни до сусідньої кімнати. І добре пам’ятаю переляканий крик бабусі… Анетка стояла в сінях і витирала сльози.
Виявляється, Анетка вже давно була в хаті. Ще з того часу, як ми гралися в хованки. Вона хотіла так заховатися, щоб її не знайшли. Коли я жмурив, вона зайшла до бабусиної кімнати й залізла під ліжко. Анетка довго лежала у схованці й чекала, що її от-от знайдуть. Підійдуть до ліжка, вона вистрибне, і всі зрозуміють, що її схованка була найкраща. Стало темно. Тільки місяць заглядав у вікно крізь затягнену фіранку. Анетка зрозуміла, що її ніхто не шукає, і вирішила вийти із схованки. Саме в цей час до кімнати зайшла бабуся, зачинила за собою двері й лягла на ліжко. Анетка трохи перелякалася і тепер вже не знала, що їй робити. Бабуся кілька разів перекрутилася на ліжку й незабаром засопіла. Підлога була холодна і гладка. Анетці почало здаватися, що десь далеко під підлогою прокидаються пацюки і починають наступати на неї. Хоч якою сміливою вона була, все одно поволі почала виповзати з-під ліжка. Біля самісінького бильця вона зачепилася за ковдру, якою була накрита бабуся. Ковдра впала на Анетку. Бабуся відразу прокинулася і потягнулася до ковдри, та раптом ковдра почала втікати до дверей. Бабуся за нею. Ковдра підвелася на ноги і почала шукати дверну ручку. В темряві це було непросто. Бабуся не знала, що ковдра може мати ноги. На бабусин крик прибіг дід.
Нарешті я зрозумів, чому Бровко весь час сидів біля наших сходів.
Наступного дня Тарас на вулицю не виходив. Інші три дні також. Життя старшого брата не таке вже й солодке. Тоді я ще цього не знав.
12. Велосипед
Анетка часто ганяла на велосипеді. Особливо тоді, коли Тараса не було вдома.
Вона ще на початку літа навчилася. Спочатку Тарас її трохи вчив. Тримав ззаду за сидіння і біг за нею подвір’ям. Якось він відпустив сидіння, а Анетка не помітила цього і довго їхала сама. Коли оглянулася, побачила, що Тараса поруч нема, і тієї ж миті приземлилася у кропиві. Але перед тим збила з ніг свою сусідку й розламала Бровкову будку. З того часу Анетка їздила тільки по дорозі.
Я ніяк не міг збагнути, як велосипед може триматися на двох таких тоненьких колесах. Анетка тримала мене з одного боку, Павлик з другого. Я не хотів, щоб це побачила Ксенька: буде казати, що всі кури з мене сміються. Старші хлопці також кепкуватимуть. Мені байдуже. Лиш би я навчився. Приїду додому й розкажу Богданові, що я також умію. Тоді він не буде хвалитися, що в нього найкращий велосипед і що він найкраще у світі вміє їздити.