– Марку, вставай! – чую я і не можу нічого зрозуміти. – Марку! Сьогодні приїжджають гості.
– Гості? – перепитую я жовте «порше».
– Мама з Лінкою. Нам треба їхати їх зустрічати.
Не знаю, скільки жовте «порше» було в укритті, знаю тільки, що через бабусю я не зміг додивитися мій найкращий у світі сон. Я так їй і сказав. Вона впевнена, що в мене ще буде мільйон таких снів. Вона думає, що я малий і мене можна задурити.
Я зриваюся, дивлюся на вікно, потім на годинник і розумію, що через дві години сорок сім хвилин мама буде на вокзалі, а до районного центру нам треба їхати понад годину. Стільки ж ми їхали місяць тому, але в іншому напрямку. Уявляю дорогу до Данилівки й одночасно згадую те, що мені залишилося в селі ще три дні. Тільки три дні! Ні, тут, певно, якісь інші часові правила! Мені відразу захотілося в ліжко.
До маминого приїзду залишилося дві години сорок три хвилини. Я вже одягнувся і навіть почистив зуби, хоча ніхто мене в цьому за цілий місяць жодного разу не контролював. Снідати я вирішив після маминого приїзду, що викликало невелике непорозуміння з бабусею. Дорослі не можуть заглянути в шлунок дитини. (Хоч щось залишається її приватною власністю).
Мама приїде вдвох з Лінкою. У мами тут є ще деякі справи, казав дідусь Мартин, тому Лінка буде на моїй відповідальності цілі три дні.
Ми вже чекаємо хвилину тридцять секунд. Цікаво, чи Лінка виросла.
З одного боку, добре, що Лінка приїде, а з другого – не дуже. Вона відразу обернеться в мого колонізатора (я такий фільм бачив. До речі, класний фільм. Голлівудський. Ну, такий може бути тільки голлівудський. Я б не проти зіграти в ньому роль колонізатора. Ні, краще зіграти Джеймса Бонда. Це якось прикольніше).
Ми вже чекаємо дві хвилини п’ятдесят сім секунд. Тобто дві хвилини п’ятдесят секунд я ще міг дивитися, як завершиться історія з жовтим «порше». Єдина компенсація – ми поїдемо до Данилівки потягом.
Мама тримала в руці валізу й оглядалася. Я перший її побачив, і Лінку теж. Лінка відразу стрибнула мені на руки. Як я за нею засумував! Мама пригорнула мене до себе, і мені стало тепліше. Я зрозумів, що мені її дуже бракувало.
– А де дід Роман?
– Хіба тобі хтось казав, що він має приїхати? Він ще в санаторії. Повернеться, коли ти приїдеш додому.
Чому батьки відразу вбивають наповал дитячу мрію? «Хіба тобі хтось казав?» Це схоже на «хіба я тобі не казала, що треба перед обідом мити руки». Я, взагалі-то, розраховував на сюрприз. Мені самому сподобалося, що я таке придумав. Мені справді було шкода, що я не зможу показати дідусеві Роману, як я навчився їздити на велосипеді, й не познайомлю його з дідом Орком.
– Наступного разу, – заспокоїла мене мама.
Я розумів, як я буду чекати наступного разу.
– Мам, я хочу купити собі джойстик за вісімдесят вісім гривень, такий, як у Павлика.
– Поговорімо про це пізніше.
Моя мама як японець: коли вона каже «поговорімо про це пізніше», то це означає «ні». Японці також ніколи не кажуть «ні» і мають тисячу різних варіантів, щоб обійти пряму відповідь (іноді корисно переглядати енциклопедію).
Я ще ніколи не їхав потягом. Сьогодні мій день! Я обов’язково розкажу про це Анетці й дідові Оркові. Навіть Ксеньці розкажу, хай не тішиться, що вона вже сто двадцять разів потягом їздила.
Мама сиділа біля вікна. За вікном пробігали дерева, будинки та електричні стовпи. У вагоні було гаряче, але мені це не особливо надокучало. Лінка трохи вередувала. Бабуся взяла для Лінки гостинці – перші спілі сливи. Я їх теж люблю. Лінка відразу заспокоїлася. Їй сподобалися сливи. Але вони не сподобалися жінці з червоним волоссям, що сиділа навпроти й читала книжку. Коли Лінка щось голосно говорила, жінка щораз підводила очі й прицмокувала. Вона, напевно, підтягувала протези, щоб ті не вивалилися на підлогу. Хіба Лінка винна, що потяг так різко загальмував? Вона міцно трималася за білу блузку жінки з червоним волоссям. Я зовсім не тішився, що ми зекономили на серветках. Жінка сама це придумала. Вона хотіла йти до провідника. Мама обіцяла грошову компенсацію. Якийсь чоловік навпроти сказав, що колір сливи гарно пасує до червоного волосся. Червона фарба з жінчиного волосся раптом перекинулася на її обличчя. Провідник сказав, що в потязі нема сервісу прання. Мама вибачалася вже вдесяте. Про Лінку всі забули. Вона заснула перед самою Данилівкою. Мама несла її додому на руках, незважаючи на брудні від слив пальчики.