Двері до стодоли закривалися тільки знадвору. Я не вмів крутити такого великого старезного ключа, але якось вдалося.
– От і добре, – подумав я, – баба не буде лаяти, що кури зайшли до стодоли. – Трохи посторожу тут діда і відімкну.
Кури бігали біля ніг, щось видзьобували в траві і не боялися, що я зварю з них юшку. Я вирішив бути вдячним. Та й допомагати – це добра справа. Баба казала, що від мене нічого доброго не дочекаєшся. Я вирішив хоч чимось реабілітуватися. Я знав, де баба тримає зерно. Пішов до стайні, розв’язав мішок і висипав куркам два кулаки пшениці. Збіглися інші. Причалапали качки. Я на всяк випадок кілька разів сказав «тась-тась», «тю-тю» і «гиля-гиля», хоча завжди забував, кого як треба кликати.
Анетчин Бровко сидів біля воріт і пильнував. «Значить, Анетка десь поруч», – подумав я і вибіг на дорогу. І справді! Анетка бігла мені назустріч і гукала:
– У мене є класна ідея.
– Яка? – не терпілося мені.
– Пікнік на честь твого повернення з райцентру!
(Звучало, як повернення з космосу.)
– Пікнік – завжди доречно, – підняв я великий палець угору. – Я – за! Хто йде з нами?
– Павло, Дмитрик і Ксенька.
– Що беремо з собою?
– Ксенька бере скатертинку (певно, оту «весільну», що не відіпралася. Мене знудило). Я беру картоплю. Дмитрик має помідори. А ти що маєш?
Я не знав, що маю. Знав тільки, що вчора баба варила картоплю і те, що ми недоїли, висипала свиням. Свиня з’їла все. Знав, що баба на серванті тримає жовті горошки, вітаміни називаються. Вона видає мені кожен день по два. Я люблю їх смоктати, тільки вкінці випльовую, бо дуже кислі. Міг би взяти вітаміни. Баба має ще згущене молоко. Можна також прихопити.
– А склянки у тебе є?
– Звичайно. На тоненьких ніжках. Про них усі давно забули. От буде баба тішитися, що хоч якась користь з них буде, – зрадів я.
– Посуд принесе Ксенька. У неї італійський, уявляєш?
– От якби я зараз був удома, приніс би німецький. «Мадонна» називається. Завжди в серванті стоїть. Весільний подарунок моїх батьків. Мама його двічі на рік миє, бо пилюкою припадає. Перед тим двадцять років припадав порохом у сусідки. Антикваріат.
– Наступного року привезеш, – заспокоювала мене Анетка. – А тепер біжи по склянки. У мене є сливовий компот.
– Зачекайте! – біг нам назустріч Павло. – У мене є ще одна ідея.
– Давай! – потер я руки.
– Наламаймо кукурудзи і спечімо на вогні.
– Клас! – вигукнув я, хоча не уявляв собі, як печуть на вогні кукурудзу, і вкотре пошкодував, що я – міська дитина.
Найбільшою проблемою було, де взяти кукурудзу. Якщо я ще щось витворю в баби на городі, вона відразу відправить мене до міста. Так і сказала. У Павла також проблеми: після стрибків з парашутами та пригоди із самокрутками з ним розмовляли якось по-особливому. Він про це неохоче згадує. Дмитрикові тато нічого не привезе з райцентру, а в Ксеньки кукурудзу не садять: поки мама в Італії, тато сказав, що їм нічого не треба. Навіть моя баба Марина в них дві грядки забрала.
– Залишається тільки поле за селом, – зітхнула Анетка.
– Я… – я хотів сказати, що після пригоди з яблуками більше в чужий город не піду, але рот цього не вимовив. – Я… – Я спробував ще раз, але в мене нічого не вийшло.
– Тоді вперед!
Дорогою ми забрали Ксеньку. Дмитрик долучився трохи раніше. Дорогою Анетка розповідала нам, як вона минулого року ходила сюди з Ксенькою на горох:
– Ми понапихали гороху повні пазухи й так наїлися, що ледь пересувалися. Горох був ще молодий, можна було їсти з шкаралупкою.
– Із шкаралупкою? – досі я такого ніколи не чув.
– У вас що, у місті гороху нема? – зміряла мене Ксенька. – Коли горох молодий, його можна їсти із шкаралупкою, а коли трохи постаріє, відкриваєш стручок, виїдаєш горошинки, а всередині в шкаралупці є така шкірочка. Ти її здираєш, викидаєш, а шкаралупку їси.
– Це дівчата люблять чистити. Можна пожувати все разом, а потім виплюнути, – пояснив Павло. – Я так завжди роблю. Швидше і смачніше.
Я не розумів, про що вони говорили, знав тільки, що про горох.
– Темнота! Я б тобі показала, але гороху нема, – стукнула мене по чолі Ксенька.
Я не любив, коли вона лізла мені до чола. Хотів віддати, але стримався. Хіба я агроном, щоб усе знати про горох?!
– Слухайте далі, – смикнула мене за лікоть Анетка. – Попри поле їхала машина й зупинилася. З машини вийшов якийсь чоловік. Ми лягли в горох і не дихали. Бадилля було високе, ще в цвіту. Звідки ми знали, що нас видно?
– А нас і не було видно! – додала Ксенька.
– Не перебивай! – штурхнула її під бік Анетка. – Бачиш, я вже забула, на чому зупинилася.
– На машині, – нагадав їй я.