– Точно, на машині. – потерла лоба Анетка. – Так от. Ми добре замаскувалися. Чоловік вийшов із машини і каже: «Ану, червоні бантики, виходьте!» Ми злякалися і не виходили. Тоді він узяв револьвер і закричав: «Руки вгору!»
– Справжній револьвер? – Мої очі ледь не вилізли з орбіт.
– А ти як думав?! Справжнісінький!
– Він навіть кілька разів вистрілив угору, – додала голосно Ксенька.
– Він не стріляв! – виправила її Анетка.
– Стріляв, стріляв, я добре чула. То в тебе, певно, з переляку вуха заклало, – виправдовувалася Ксенька.
– Ти знову мене перебила, і я забула, на чому закінчила.
– На револьвері, – коли йдеться про детектив, я завжди уважний.
– Так от! Він вийняв із кишені два револьвери і каже: «Виходьте, червоні бантики!» Ми підняли руки вгору і вийшли. З того часу я терпіти не можу червоних бантиків.
– Вас заарештували?
– Ні. Перед тим як вийти, ми висипали з пазухи предмети доказу, й нам нічого не було.
– Слава Богу! – зітхнув я. – Я вже думав, що вас забрали.
– Якби нас забрали, то ти б нас сьогодні тут не бачив. За таке знаєш скільки дають? – підняла брови Ксенька.
– Десять, – потерла чоло Анетка.
– Звідки знаєш? – перепитав Павло.
– Той дядько наступного дня приходив до мене додому й казав таке.
– Не приходив, ти все вигадуєш, – перебила її Ксенька.
– Сама ти вигадуєш. Ти хіба була тоді в мене вдома? – вигороджувала себе Анетка.
– Досить сперечатися. Ми вже прийшли, – обірвав суперечку Дмитрик.
Поле не було загороджене. Нам залишалося тільки перестрибнути через зарослий травою рівчак. Дмитрик перший опинився на тому боці. За ним стрибнула Анетка. Нам з Павлом довелося перетягувати через рів Ксеньку, яка весь час боялася намочити свої нові італійські босоніжки.
Кукурудза була висока. Зігнуте гостре листя кололо в плечі та руки. Блискуче жовте й червоне волосся кукурудзи лоскотало щоки. Я почувався маленькою мурашкою в бамбуковому лісі. Я бачив по телевізору такий мультик.
– Зривайте ту, яка має чорне волосся, і перевіряйте, чи стигла, – командувала Анетка.
Після того як я надкусив три качани кукурудзи, я не відчув, яка з них стигла.
– Справжній тормоз! – сміялася Анетка. – Треба зробити дірку в шумелинні. Дивись, як це робиться.
Для мене то іноземна мова. Анетка відтягла від качана жовті луски й глянула кукурудзі в зуби. Як коневі.
– Ця вже стара, дивись, яка жовта. А в цій ще є молочко, – Анетка розшкрябала нігтем зуб чергового качана кукурудзи.
У всіх цих справах я часто почувався марсіанцем.
– Я думав, що молоко мають тільки корови, – я спробував повторити побачене. – У мене ідея – треба винайти апарат для доїння кукурудзи й отримати Нобелівську премію.
– Це тобі що, корова? – зареготав Дмитрик.
– За корову Нобелівську не дали б. Ну добре, обійдемося без апарата, – ліниво позіхнув я.
Ламання кукурудзи мене аж ніяк не приваблювало.
– Тихо! – перейшов на шепіт Павло. – Тсссс! Нас викрили! Дивіться! Сюди їде якийсь дід. Там, на фірі. Поки я збагнув, що фіра – це дерев’яний кабріолет, де замість мотора – кінь, Павло вже встиг дати мені щигля. – Ховайся!
Усі принишкли. Тільки Ксенька зі своїм «боягузи» дістала Дмитрика, і той також дав їй щигля. Мені здалося, що біля мене щось голосно загупало. Я оглянувся. Це було моє серце, яке схотіло вистрибнути з грудей. Я десь уже чув, що таке буває. Я уявив собі, як моє серце, червоне й велике, вистрибує мені на голову (як Ксенчин червоний бантик) і репетує, що я – олух. Такого слова мене Павло навчив. Йому так баба каже. Мені зовсім не хотілося, щоб моє серце вистрибувало, і я тісно притис до себе футболку.
– Ти що, заснув? – смикнув мене за лікоть Дмитрик і потягнув за собою.
Це було схоже на втечу з місця пригоди. Мене мама точно більше ніколи не відпустить у село. А якщо той чоловік має револьвер? Як плакатиме мама! У мене самого вже викотилася сльоза. Та коли я побачив заплакану Ксеньку, мені стало ще сумніше.
– Швидше! – стусонув мене у плечі Павло. – З мене баба пляцок зробить, коли дізнається.
Я не знав, що таке пляцок, але зрозумів, що щось плоске. Мені стало шкода Павла. Це була остання крапля моїх сил. Я навіть уявив собі Павлову бабу з молотком у руках. Раптом мої ноги стали пружинами, як у кенґуру. Я викинув з кишені два молочні качани, заради яких я зіпсував сім старих (перш за все треба було позбутися доказів). Далі я схопив Павла та Ксеньку за руку і вирішив стати олімпійським чемпіоном з марафону.
Не знаю, скільки кілометрів я пробіг (здається, до сорока двох таки не дотягнув), коли почув за спиною Анетчин голос: