– Куди ви? Дід не до нас їхав.
І справді, ми оглянулися і побачили, що дід спокійнісінько сидів на фірі і їхав до села.
Мені зовсім не подобалася ідея з кукурудзою і аніскілечки не хотілося влаштовувати пікнік.
– Берімося знову за роботу, – командувала Анетка.
– Хочу додому, – я не міг приховати своє найважливіше бажання.
– Ти що, діда злякався? – смикнув мене за футболку Павло.
– Нічого я не злякався, – я відразу поправив футболку й перевірив, чи серце ще не вистрибнуло. Все було в порядку. Я трохи заспокоївся.
– Він ще малий. Його треба було залишити вдома, – глумилася Ксенька.
– Сама ти мала. Мені треба дивитися за Лінкою, – буркнув я і пішов за Дмитриком. Після того, як я згадав про Лінку, мені трохи заболіло в животі.
Я не міг і не хотів стояти тут сам. Я почувався маленькою мурашкою в лісі кукурудзи. Мені стало шкода мурашок. Я вирішив, що більше ніколи не буду на них наступати. А якщо йтиму через поле, зроблю собі ходулі. Я такий цирк по телевізору бачив. Клас! Ідеш собі, а всі довкола – малі. Навіть дорослі – малі. Я уявив собі, як той дід, який щойно їхав на фірі, починає втікати.
– Тікайте! Дикі свині! – почув я з-за спини.
Рохкання було дуже чітке. Цього разу я не чекав ні хвильки. Ми бігли всі в один бік. Важливо не загубитися, думав я. Кукурудза вдаряла мені то в чоло, то в коліна. Мені було байдуже, чи є в ній молочко. Мені було байдуже, скільки стеблин я зламав і скільки мурашок я затоптав. Я мусив добігти до дерева. Так скомандувала нам Анетка. (Вона все знає. Ну, майже все.) Я ніколи добре не лазив по деревах. Навіть не знаю, як я опинився на цій яблуні. Дикі свині за нами не бігли. Я досі не знаю, чому після того з нас сміялися старші хлопці. Мені було не до сміху.
Ідею з пікніком ми швидко покинули.
– Спробуємо наступного разу, – заспокоювала Анетка.
Я пошепки задумав бажання, щоб «наступного разу» не було. А якщо буде, то без кукурудзи.
Сьогодні я прийшов додому швидше, ніж будь-коли. Дід сидів на порозі й щось майстрував. Я аж тепер згадав, що замкнув його у стодолі. Мені раптом щось перевернулося в животі. Я хотів непомітно прошмигнути повз діда.
– Хочеш зі мною в ліс?
– Ні, – відповів я і, ховаючи за спину руки, почовгав до хати. – Краще завтра.
Здається, дід забув про стодолу або подумав, що це баба вирішила замкнути його, щоб трохи відпочив.
Я довго сидів біля вікна й дивився на кору яблуні, що сягала віттям аж до шибки. Потім я одягнувся в піжаму з довгими рукавами, сховав подряпані руки, ліг у ліжко і дивився в стелю. У вухах мені ще досі було те рохкання.
Увечері бабуся наварила кукурудзи.
– Дивна якась дитина. Не знаю жодної, щоб відмовилася від кукурудзи, – скаржилася бабуся на мене дідові. Ще вчора я б із нею також погодився.
14. Смажена риба
Дідусь Мартин розбудив мене першим. Він думав, що я спав. Я не спав цілу ніч. Чесно! Було ще дуже рано. «Сонце, мабуть, ще спить», – подумав я. Я глянув у вікно. Сонце проглядало крізь листя яблуні. Вітер хитав шибку, хоча вікна – не китайські, подумав я. На моєму годиннику була шоста дванадцять. Так рано на канікулах я ще ніколи не прокидався.
Я потягнувся і поплентався до кухні. На риболовлю йдуть на світанку, згадав я дідусеві слова. Лінка вже не спала. Вона гасала з кімнати в кімнату і повторювала одне і те ж.
– Хочу на риболовлю.
У кухні бабуся намащувала нам маслом хліб і варила яйця. Пахло чаєм з малини. Я вийшов надвір. Дідусь уже був на городі. Я не зважав на росу, хоча намагався не наступати на листя, що торкалося стежки. Ноги були мокрі. Я допомагав дідусеві шукати молоді огірки. Досі я не знав, що огірки мають колючки.
– Хіба це колючки? – сміявся дідусь. – От в їжака – то справжні колючки.
Мене все одно кололо. Але я нікому не казав. Я сам зірвав три огірки і поклав у миску.
– Їжі на всіх вистачить, – сказала бабуся і доплела Лінці косичку. – Тепер можете йти. Тільки на Лінку вважайте.
Я ніколи не бачив, як копають черв’яків. Дідусь узяв лопату й пішов за стайню. Він устромив лопату в землю і почав трясти. Показався перший черв’як, за ним – другий, третій…
– Вони думають, що це землетрус? – глянув я на діда.
– Напевно, – всміхнувся дідусь і поскладав їх руками в банку.
Берег був невисокий. Я глянув у воду. Хвильки стрибали по камінцях і бігли вниз.
– Не бійся, тут неглибоко, – заспокоїв дідусь.
– Я зовсім не боюся, – відповів я.