Ми склали все в пакетик і повісили Ксеньці на ворота. Звідки ми знали, що перша його побачить Ксенчина бабуся і захоче покуштувати цукерку!
Я вже шкодував за помсту. Жінкам таки треба прощати!
16. Десята таємниця діда Орка
Сьогодні я дуже погано спав. «Погано» – це ще сказано м’яко. Гіршого сну в мене не було ніколи. Мені наснилося, що дід Орко помер. Перед тим ми сконструювали новий літак і я навчився крутити ним сальто. Пам’ятаю, як дід хвалив мене і по-чоловічому потис руку. На прощання він ще раз сказав мені фразу, яку я чув від нього раніше: «Стриманість і ніякої паніки!» Пам’ятаю, як я плакав і як мене ніхто не міг заспокоїти. Пам’ятаю, як я зробив із десяти повітряних кульок літак, який мав би віднести діда Орка відразу до Бога. Я дивився на небо так довго, поки кульки не зникли за хмарами…
Зранку баба Марина сказала, що діда Орка забрали в лікарню. Інфаркт… Баба Настка викликала «швидку»: вона щодня приносила дідові Оркові щось свіженьке на сніданок.
– Він живий? – заховав я мокре лице у мамин светрик.
– Живий, але до нього не можна. – Мама сіла на стілець і пригорнула мене до себе. – Дід казав, що мусить одужати, бо має наступного року великі плани, і що ти мусиш приїхати. Він залишив тобі ось це.
Мама простягла мені дідів нетбук, книжку «Літаки» й конверт. Я присів на стілець і взяв конверт. У ньому був акуратно складений удвоє аркуш із малюнком і написом:
Дід не забув, що десяту таємницю я маю написати сам. Я почувався як ніколи дорослим. Чи міг би я ще кілька днів тому розібратися в цих складних дорослих речах?
– Дід залишив тобі ще один подарунок. Там, біля яблуні.
Я зірвався і побіг. Я ледь не перекинув лавку й відро з водою.
Під яблунею стояв літак. Той самісінький літак, якого ми запускали з дідом позавчора! Я торкнувся його крил, і мені здалося, що я торкаюся дідової руки і чую його голос.
– Стриманість і ніякої паніки, – повторив я.
Ні, я ще не навчився бути стриманим. Мені ще потрібен час. Ще багато часу!
Мої друзі стояли біля машини. Вони махали руками. Я вперше побачив у куточку Анетчиного ока сльозу. Я знав, наступного року я обов’язково сюди приїду. Для цього треба почекати тільки рік. Для того, щоб збагнути, хто тобі дорогий, треба відчути, що таке розлука. Так каже дід Роман. Я йому також потрібний. І він потрібен мені. Здається, я вперше зрозумів, як важливо бути потрібним одне одному.
Я сидів у машині й міцно тримав на колінах Лінку. Іншою рукою я тримав свій літак. Я дивився на небо, туди, де закінчуються хмари і починається безкінечність. Я знав: небо не має кінця, як не має кінця час, де ми стаємо мужніми, сильними й мудрими. Здається, я щойно сам збагнув останню таємницю чоловічого успіху – це ПАМ’ЯТЬ. Дякую, діду.